Видатний український кінорежисер, сценарист, член Національних спілок письменників та кінематографістів України, Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка, заслужений діяч мистецтв України, постановник комедії «За двома зайцями», народився 13 лютого, а за старим стилем 31 січня, в містечку Козятин .
Зростав в родині домогосподарки та фельдшера залізничної лікарні. В Козятині у 2007 р. на День незалежності увіковічили ім’я видатної постаті, урочисто відкривши на приміщенні, де народився майбутній кінорежисер, бувшої залізничної аптеки, меморіальну дошку. На відкритті був присутній син Михайло з донькою, онукою кінорежисера Оленою Солодовніковою та представник від кіностудії Олександра Довженка. Під авторством доньки та внучки опублікована стаття в часописі «Кінотеатр» №6 за 2007 рік під назвою «А ця похмура людина зніматиме комедії».
В музеї історії міста, за сприянням сина режисера, мешканця Києва, оператора і викладача Київського інституту кінематографії імені Карпенка-Карого Михайла Іванова відтворено приблизний інтер’єр житла початку 20 ст., коли народився митець. Там можна дізнатися про життя та діяльність даної творчої особистості. Завдячуючи киянину в Козятині відбулася в свій час зустріч з талановитим нащадком, було знято документальне кіно, котре демонструвалося на каналі «Культура» та фонди музею поповнюються безліччю матеріалів.
Нещодавно нам пощастило познайомитися зі спогадами сина Михайла Іванова, опублікованими у 2009 році з нагоди 100 – ї річниці від дня народження кінорежисера в газеті «Факти» під авторством Володимира Шуневича. Нащадок кінорежисера в них згадував про комедію поставлену за п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями». Син зазначив у статті, що батько сам придумував жартівливі вислови, які після виходу на екрани комедії стали крилатими, і особисто брав участь у безлічі гумористичних сцен під час зйомок, котрих не було у Старицького – класика української літератури. Режисер дуже радів з того приводу, що кінокритики не помітили цього.
Доля до батька була досить жорстока з самого дитинства, зазначає оператор і син видатного кінорежисера Михайло Іванов. Мій дід, а його батько - Михайло Спиридонович працював фельдшером в містечку Козятин. У 1919 році під час громадянської війни у місті залізничників поширився тиф. Дід, спасаючи хворих, занедужав і помер. Бабуля залишилася з трьома дітьми. Батько не любив згадувати про той важкий період в його житті. Коли доводилось з 13-ти років заробляти на життя. Люди того часу більше жили надією, вірили в краще. У них була молодість і віра. Під час навчання в Бердичівській професійно - технічній школі, юнак досить серйозно захоплювався футболом. Отримав пізніше свідоцтво на водіння паровозів і працював у місті Вязьма. За наполегливість і професійність юнака направляють на навчання в столицю СРСР у хіміко - технологічний інститут та хлопець вступив до всесоюзного державного інституту кінематографії і став режисером. Навчався у відомого зі світовим ім’ям на той час кінорежисера Сергія Ейзенштейна. Серед усієї групи бажаючих навчатися на його курсі, він залишив лише двох, в тому числі і Віктора Іванова, з умовою, що вони здадуть екстерном програму другого курсу навчання. Це майбутньому режисеру вдалося.
Батька свого вперше побачив син, в лютому 1943 року, коли малюку було лише 4 рочки. Вони з матір’ю жили в евакуації. До них зайшов величезний дядько – військовий. Хлопчик одразу зрозумів, що це його батько. Йому під час війни після розгрому окупантів під Сталінградом, за особливі заслуги, додатково до вручених, дали 10-денну відпустку. Саме тоді дитина вперше покуштувала з гарячою картоплею неймовірно апетитну і смачну татову фронтову м’ясну тушонку і кисло - солодкі таблетки, трофейні вітаміни ( про цукерки тоді діти і не мріяли). На фронт Віктор Іванов потрапив не одразу, тому що мав, як кінематографіст, броню. Знімав короткометражні художні і документальні фільми про військовий героїзм на фронтах. В перші роки війни ним був знятий фільм «Три танкісти», котрий неймовірною користувався популярністю серед бійців. В ньому співав відомий актор і співак Марк Бернес. На фронт батько потрапив добровольцем, після того, як пішов воювати його друг і колега письменник, кінорежисер і кінодраматург Олександр Довженко. Саме він подарував при зустрічі Віктору Іванову товсту записну книжку, котру потрапивши на фронт під час бою на Букринському плацдармі під селом Балико- Щучинка, втратив на полі бою біля Переяслава. Сам ледь залишився живий, пощастило, що люди помітили чоботи з-під присипаної землею воронки і витягли контуженого і пораненого офіцера. А фронтова спеціальність у батька була - командир роти вогнеметників. Їх ще називали смертниками. На цей раз пощастило. Восени 1943, підлікувавшись, офіцер вже звільняв рідну домівку, кіностудію і столицю України від окупантів. Знову важке поранення, комісували, дали інвалідність. Повернувся на кіностудію та інваліди тут не були потрібні. Писав дитячі книжечки До фондыв музею син подарував дитячу книжечку під авторством батька «Чіль» про песика.
Перший вагомий фільм зняв лише у 46 років. Після захоплюючого перегляду кінофільму Віктора Іванова «Олекса Довбуш», подружився з ним майбутній режисер фільму «Тіні забутих предків», який зняв по роману Михайла Коцюбинського, Сергій Параджанов. В майбутньому опального вірменського режисера захопили в фільмі карпатські гори, романтичний колорит, свобода і дух. Саме вони надихнули друга на постановку вище згаданого легендарного українського фільму міжнародного визнання у 1964 році. Віктор Іванов розповідав синові, що Сергій Параджанов був милою, доброю і щедрою людиною, без хитринки, наївний, як дитя. Ніякої антирадянщини в його душі не було. Просто він говорив, що думав. Віктор Іванов, маючи більш реальний життєвий досвід, бачив, що відвертість Параджанова добром не завершиться і часто купував торт та йшов вмовляти друга менше говорити лишнього. Той обіцяв: «Вай, харашьо, дарагой! Буду нем, как фарел в Тисе», а наступного дня повертався знову до свого.
Суд над Параджановим був закритий. Батько обурювався, хвилювався, але йому натякали, що теж може статися і з ним. Жахливо, що батькові, талановитому режисерові, котрий не вмів прогинатися перед керівництвом, як творча людина, не бажав знімати на замовлення конюктурні фільми, не давали працювати. Запам’ятався в нашій родині і на кіностудії ще один випадок, який трапився з батьком і котрий свідчить про його людяність, порядність. Якось, прогулюючись кіностудією, він знайшов товсту шкіряну теку, вщент наповнену пачками грошей, квитанціями і документами. Не вагаючись, одразу звернувся до диспетчера, а потім уявив. Що може статися з людиною у такому випадку, йому стане зле. Саме у медпункті і виявив господаря грошей. На «Москвичі» батька їздила половина кіностудії, усім довіряв ключі або запаску, а сам їздив без неї. Коли його не стало, серед паперів виявився довжелезний список тих, хто позичав у нього гроші. Лише напроти двох прізвищ була відмітка, що борг був повернутий.
Помер Віктор Іванов зарано, у 73 роки, виглядав значно молодше. Серце не витримало. Лікувався від інфаркту в стаціонарі, вимкнули світло і медики не змогли простерилізувати шприц, щоб зробити вчасно ін’єкцію…
Син кінорежисера Михайло був присутній на День міста у 2019 р. на 20 –у річницю з часу відкриття музею під час представлення нових експозиційних залів в Музеї історії міста Козятин.
Дав декілька рекомендацій з приводу оформлення зали, що відтворює помешкання, де народився батько, які було нами враховано.
Підготувала директор музею Лілія Макаревич.
