Перейти до головного меню Перейти до основного вмісту Перейти до нижнього колонтитула

Новини

Всього переглядів: 58

Життя плине дуже швидко. Минають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, проходить юність, потім зрілість, а потому – невблаганна старість…

Людина, яка дожила майже до сторічного віку, гідна поваги навіть тільки тому, що їй це по милості Божій вдалося. Далеко не всім дано таке величезне досягнення і благовоління відчути мудрість своїх років.

Валентину В’ячеславовичу Клімову такий подарунок долі дістався цілком заслужено, адже на його долю випало багато випробувань, попри які чоловік не втратив ясності думки, щирості серця та доброти душі.

Коли почалась війна, Валентину В’ячеславовичу було 19 років (фотопортрет нашого героя саме того часу знайдете у каруселі до допису: молодий чоловік у "будьонівці"). До цього часу він вже набув певний життєвий досвід: працював формувальником на чавунно-ливарному заводі, інструктором у спортивному товаристві, викладав фізкультуру для співробітників охорони у виправно-трудовій колонії.

У перші дні війни хлопця призвали до лав армії. Спочатку у Володимир, де стояв 15 запасний танковий полк, потім – у 488-ий окремий танковий батальйон. У вересні 1941-го Валентин Клімов прибув на фронт для оборони Москви. На початку грудня війська радянської армії перейшли у наступ. Валентин В’ячеславович каже, що у ході боїв він ні разу не відчув почуття страху – був ще молодий та точно не розумів, що відбувається. Усю серйозність подій він усвідомив лише через півроку, під час оборони Кавказу.

Танковий батальйон, у якому служив Клімов, перекинули в Астрахань та через Каспійське море переправили у Махачкалу. Німці були зовсім поруч, вони рвалися до нафти і до Грозного не дійшли всього 50 кілометрів, згадує Валентин В’ячеславович. Щоб не допустити прориву німецьких військ вздовж Чорноморського узбережжя на Закавказзя, частина Північно-Кавказького фронту перейшла у наступ. Битва під Армавіром стала однією з найстрашніших для Валентина Клімова. Німці не хотіли відступати. Билися до останнього. У жахливих кровопролитних боях один за другим гинули друзі Валентина. Танковий батальйон був практично повністю розбитий.

Восени 1942-го Валентина Клімова призначають командиром радіовідділення у 337-му самоходному артилерійському полку. З ним він у лютому 1943-го звільняв Кубань та Правобережну Україну у 1944-му. У складі 3-го Білоруського фронту брав участь у Білоруській наступальній операції «Багратіон». Валентин В’ячеславович згадує, як вони раділи новим самоходкам з 122-міліметровою пушкою. З цією технікою полк Клімова першим у Білорусії пішов у прорив на Гродно і вийшов до кордону зі Східною Пруссією.

У квітні 1945-го Валентин В’ячеславович штурмував Кенігсберг, звільняв Піллау. Перемогу зустрів у невеликому місті Борхерсдорф під Кенігсбергом.

Ветеран нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню, медалями «За відвагу», «За взяття Кенігсбергу», «За перемогу над Німеччиною».

У 1945-му Валентин Клімов демобілізувався. Приїхав у Козятин, влаштувався працювати кочегаром на паровозі. За тридцять років роботи у паровозному (тепер – локомотивному) депо пройшов шлях від робітника до майстра котельного цеху. На початку 60-х отримав звання «Почесний залізничник» від міністра шляхів сполучення, чим вельми пишається. До слова, Валентин В’ячеславович став останнім майстром паровозного депо: у 1973 році у Козятині потушили останній паровоз і у цій церемонії брав безпосередню участь майстер котельного цеху Валентин Клімов.

За плечима Валентина В’ячеславовича – більше 50 років трудового стажу. Чоловік – один із семи тисяч ветеранів залізничного транспорту, що стоять на обліку у спілці Козятинської дирекції залізничних перевезень і єдиний у цій спільноті та у Козятинській громаді живий учасник бойових дій Другої світової війни.

Разом із дружиною Валентин В’ячеславович виховав чотирьох синів, з них до сьогодні, на жаль, дожив лише один. Син Віктор продовжив залізничну справу батька – також працював у локомотивному депо. Цікаво і показово, що і правнук нашого героя 26-річний Дмитро Валентинович – теж продовжувач династії залізничників: наразі він працює машиністом локомотивного депо.

У 1980 році поховав Валентин В’ячеславович свою вірну дружину Віру Сергіївну. З того часу живе один. Хоча, надовго його не залишає самого улюблений правнук. Навідуються до заслуженого залізничника та поважного ветерана його колеги-залізничники ветерани. Разом згадують свою молодість, тяжкі голодні довоєнні роки, роки лихої війни та післявоєнну розруху – часи важкі, однак, незабутні, бо усі тоді були молодими.

Про заслуги та бойові будні козятинчанина Валентина В'ячеславовича Клімова у 2017 році написали автори-укладачі пам'ятного каталогу про ветеранів Другої світової війни з усієї України "Люди Перемоги. Будемо жити!"

З нагоди 99-річчя до Валентина В’ячеславовича навідалися із теплими словами вітань та подарунками, Почесною грамотою, підписаною міським головою Тетяною Єрмолаєвою, секретар Козятинської міської ради Тетяна Римша, керуюча справами виконавчого комітету міської ради Аліна Тимощук та голова спілки ветеранів війни та праці Козятинської дирекції залізничних перевезень Євген Буравський. Гості висловили щирі побажання здоров’я та щоденної радості імениннику, а також сподівання зустріти разом і славне 100-річчя Валентина В’ячеславовича Клімова.

Учасник бойових дій та Почесний залізничник Валентин Клімов відзначив 99-річчя
Учасник бойових дій та Почесний залізничник Валентин Клімов відзначив 99-річчя
Учасник бойових дій та Почесний залізничник Валентин Клімов відзначив 99-річчя
Учасник бойових дій та Почесний залізничник Валентин Клімов відзначив 99-річчя
Учасник бойових дій та Почесний залізничник Валентин Клімов відзначив 99-річчя
Учасник бойових дій та Почесний залізничник Валентин Клімов відзначив 99-річчя
Банер - Президент України
Банер - Урядовий портал
Банер - ВР України
Банер - Урядова телефонна "Гаряча лінія"
Банер - Асоціація міст України