26 лютого в Україні відзначають день спротиву російської окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Цього дня сім років тому у місті Сімферополі відбулося найбільше зібрання на підтримку цілісності та єдності України.
На сьогоднішній день у місті Козятині проживає 10 сімей, а це 15 осіб, які виїхали з АР Крим та м.Севастополя. Хочеться поділитися історією однієї із них.
26 лютого 2014 року у м.Сімферополь, де проживала родина Юсупових, почалася окупація міста, бо іншими словами це назвати не можна. Але на той час люди не розуміли до кінця, що відбувається, не було ніякої інформації. Ранок розпочався із того, що люди побачили у своєму рідному містечку озброєних російських військових та велику кількість воєнної техніки. Місцеві називали їх нерозпізнаними «зеленими чоловічками», які до цього вже з'являлися у містечках Криму. Жителі Сімферополя хотіли вірити, що це якесь навчання, але, на жаль, це було зовсім не воно.
Російські військові пішли в наступ, всі блок-пости були озброєні, «зелених чоловічків» ставало дедалі більше, на вулицях вже їздив бронетранспортер (БТР). Далі окупанти захопили будівлю кримського парламенту, український уряд було відправлено у відставку. Російська влада примушувала всіх місцевих йти на референдум, що суперечило українським законам. Особливо було важко тим, хто був на державній службі. Люди не хотіли цього робити і навіть спеціально губили паспорти. Потім жителів примушували змінювати громадянство. А по телевізору показували те, що в Україні війна і що вони захищають кримчан від українців, які начебто захотіли воювати з ними. Мобільний зв'язок почав псуватися, не можна було ні з ким зв'язатися. Вдавалося іноді поспілкуватися з кимось по Інтернету, щоб дізнатися реальну правду.
Ті, хто не хотів коритися російській владі – піддавалися залякуванням та їх налаштовували на те, що вони не знайдуть тут роботи, житло буде конфісковане та вони не зможуть прокормити сім'ї, якщо не будуть виконувати того, що їм кажуть. Атмосфера була дуже страшною та моторошною. Люди похилого віку здебільшого піддавалися, бо вони вірили в те, що їм каже російська влада та телебачення.
Родина Юсупових прийняла рішення про вимушений переїзд, хоча життя у рідному місті їх повністю влаштовувало до того, як туди вторглися російські військові. Чоловік – Равшан – мав постійну роботу на фірмі, дружина – Олександра – в декретній відпустці по догляду за маленькою донькою, якій було на той час 2 рочки всього та мали ще старшу доньку, яка ходила до школи. Покинувши все, зібравши кошти та речі, які вони змогли взяти із собою, сім'я Юсупових на останньому потязі приїхала в місто Козятин, де в них були родичі. Бо потім сполучення було припинене і поїзди відмінили.
У нашому місті вони розпочали своє життя спочатку. Було дуже важко і справа тут не тільки у матеріальному добробуті. Звикнутися з думкою, що твій дім – більше не твій – дуже складно. Дуже допомагали родичі: залишили будинок, де сім'я на даний час проживає, допомогли влаштувалися, знайти заробіток. Наразі з роботою важко: Олександра, на жаль, нещодавно звільнилася зі швейної фабрики, а Равшан має лише тимчасові заробітки. Старша донька Анастасія навчається у вищому навчальному закладі, а молодша Вероніка ходить до школи.
На сьогоднішній день сім'я не планує повертатися, бо перспективи там не бачить і їм подобається Козятин.
Начальник архівного відділу Ольга Гилун
