Народе мій! Стражденна земле! Боже!
Дай сили нам, терпіння і надію,
Спасе любов, а віра допоможе
Здійснити нашу віковічну мрію.
Антоніна Гладун
Революція Гідності 2013-2014 рр. стала центральною подією новітньої історії України. Вона сприяла відродженню цінностей свободи, гідності, переосмисленню багатьма людьми свого призначення.
Вихід людей на вулиці в листопаді 2013 року після відмови уряду Януковича підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом більшість експертів визначають як цивілізаційний вибір. Продовження громадських протестів і самоорганізація суспільства у відповідь на тиск із боку держави та єднання громадян для захисту України від військової агресії на сході свідчать про надзвичайну важливість цього вибору.
Революція Гідності стала трансформаційним, героїчним і драматичним феноменом для України. Український народ довів свою відданість свободі, свою гідність, заплативши однак за такі цінності найвищу ціну – життям 107 учасників акції протесту, Героїв України, названих Небесною Сотнею.
Але є ще одна правда – це правда про жертви серед правоохоронців. Провокатори та професійні снайпери відстрілювали як на полюванні і демонстрантів, і правоохоронців.
20 лютого зранку снайпери влади відкрили вогонь і по майданівцях, і по правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабінету міністрів. Ймовірною метою цих дій було спровокувати розгром Верховної Ради, щоб дати привід для масштабного розстрілу Майдану та паралізувати парламент – єдиний вищий орган влади, що міг виступити (і, зрештою, виступив) проти диктатури Януковича. Російська газета «Комсомольська правда» навіть встигла опублікувати матеріал про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду. Але провокація не вдалася: попри біль від втрат загиблих, Майдан не пішов нищити Верховну Раду. Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих хіба що дерев’яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ. Майданівці жертовно витягали з-під куль загиблих і поранених друзів та незнайомців. Ціною ризику і власних жертв 6-та медична сотня Самооборони Майдану надавала допомогу пораненим.
За даними Міністерства внутрішніх справ та Генпрокуратури, з 18 лютого по 2 березня 2014 року під час виконання службових обов’язків у центрі Києва загинули також 17 силовиків, постраждали 2,5 тисячі осіб, 104 з них загинули. У департаменті спецрозслідувань розповідають, що за чотири роки у «справах Майдану» ухвалено 50 судових вироків, 412 особам повідомлено про підозру, але реально відбуває покарання тільки 1 людина..
Безсумнівно, Революція Гідності пробудила свідомість, показала вектор розвитку, за яким потрібно рухатися українцям, щоб здобути свободу.
Але російський сусід швидко зрозумів, що країна, яка фактично перебувала під владою Росії, починає виходити з під впливу, і може статися, зовсім відірветься. Такого допустити ніяк не можна. І скориставшись нестійким політичним положенням України, 1 березня 2014 року президент Росії вніс звернення до Ради Федерації про використання Збройних сил РФ на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки в країні. Відповідне рішення підтримали 87-ма голосами, усі члени Ради Федерації одноголосно.
Російська агресія проти України змусила вільний світ усвідомити мету російського режиму – поневолення та знищення самостійної держави України. 14 квітня 2014 року указом виконуючого обов'язки президента України Олександра Турчинова було введено у дію рішення Ради національної безпеки та оборони України (РНБОУ) про проведення антитерористичної операції (АТО). Це стало відповіддю на масове проникнення в східні області країни озброєних російських терористичних угруповань і захопленнями ними органів місцевої влади. Протидія збройній агресії Росії у форматі АТО тривала до лютого 2018 року, коли її було змінено на військову операцію Об’єднаних сил.
Величезна кількість активістів Майдану записалися добровольцями і захищали територіальну цілісність, суверенітет та незалежність України.
Життя людське багате на події та виверти долі. Ніколи не знаєш наперед, яка зустріч стане доленосною, що назавжди змінить напрямок твого життєвого шляху.
Історичні події країни тісно переплетені з долями різних, але не простих людей, яким випало бути безпосередніми учасниками епохальних подій своєї держави.
Під час Революції Гідності два юнака з Козятина стояли по різні сторони барикад: Сергій Кацабін як медичний працівник, надавав допомогу пораненим протестувальникам, Вадим Наумов - у якості солдата строкової служби загону спецпризначення МВС ніс службу та виконував службовий обов’язок з охорони громадського порядку під час мирних демонстрацій.
І той, і другий з початком військового конфлікту на сході України, не вагаючись, відправилися у відрядження в зону проведення антитерористичної операції, з якої вже не повернулися.
Повернення додому обох військовослужбовців затрималося в часі. Довгі місяці чекання, пошуків, звернень і очікування відповіді, яка повертає до точки відліку – знову звернення, очікування і - тиша. Тиша, яка дзвіном лунає у своїм невблаганнім мовчанні.
Але як дивно, інколи буває так, що це пекло продовжується не через життєві обставини, над якими ніхто не власний, а через бездушність і халатність тих посадових осіб, які мають усіляко сприяти поверненню загиблих захисників Вітчизни додому.
Чому так відбувається – питання, як-то кажуть, до компетентних органів. Ми ж просто розповімо історію одного такого повернення, без купюр і без прикрас. Адже Герої заслуговують на пам’ять, а всі, хто їх знав і любив, заслуговують на правду.
ДОВГИЙ ШЛЯХ ДОДОМУ
Наумов Вадим Олександрович (18.08.1992 - 01.09.2014)
Солдат, снайпер 3-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України
– У нас неплохие, в принципе, отношения, хотя я не сказал бы, что теплые. Как ни крути, мы военные, а они – со стороны. Потому стараемся сглаживать острые углы…
9 червня 2014 року. Знімальна група одного зі столичних телеканалів готує сюжет про приїзд до навчального центру Національної гвардії України «Нові Петрівці» добровольців, що служитимуть у нещодавно створеному батальйоні «Донбас». Заразом журналісти вирішили розпитати одного із бійців дислокованого тут оперативного з’єднання Нацгвардії, як до новоприбулих ставляться господарі військового містечка.
Люди у балаклавах та напівцивільному, напіввійськовому одязі, що вивантажуються з автобусів, явно не викликають у солдата теплих почуттів. Зовсім нещодавно цей військовослужбовець та протестувальники з Майдану були по різні боки барикад. Він стояв у військовому ланцюжку, а так звана радикально налаштована молодь жбурляла в нього каміння і петарди. Та з початком бойових дій на Донбасі спільного між учорашніми супротивниками стає все більше. Звісно, до дружби їм іще дуже далеко, проте і ті, і інші розуміють: відстоювати мир на рідній землі їм доведеться пліч-о-пліч, тож емоції краще залишити на потім. Саме таке, не по роках зріле судження озвучує новопетрівецький «старожил».
Звати військовослужбовця Вадим Наумов, він солдат строкової служби. І хоча свій законний рік юнак відслужив іще весною, на бувалого воїна він зовсім не схожий. На вигляд хлопцеві більше 18 не даси, і солідності йому не додає навіть чорна спецназівська форма. Але насправді Вадиму вже «аж» 21, і за його плечима серйозний службовий досвід. До бригади спецпризначення внутрішніх військ МВС України «Барс», як іще зовсім недавно іменувалося оперативне з’єднання НГУ, він призвався, здобувши диплом молодшого спеціаліста у Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права, а до того – закінчивши загальноосвітню школу у рідному Козятині. Вдома грав на гітарі у рок-групі, але у війську довелося засвоїти інший «інструмент» – снайперську гвинтівку.
Всю зиму Вадим охороняв громадський порядок на Банковій та Грушевського. В березні довелося оберігати від мародерів і резиденцію біглого президента Януковича. Це невеличке інтерв’ю військовослужбовець дає якраз напередодні свого першого відрядження на Донбас. Його товариші вже побували у Донецьку – коли у квітні в місті почалися перші заворушення, особовий склад бригади на півтора місяці відрядили туди для охорони громадського порядку. Тоді ще – тільки зі спецзасобами… Виїжджали терміново, як раз того дня, коли солдат Наумов ніс службу у добовому наряді. Юнакові довелося залишитися, і він дуже шкодував про це. Вадимові здавалося, що він підводить друзів, відсиджуючись у казармі, тож попри загострення ситуації на Донбасі, у наступне бойове відрядження хлопець вирішив їхати обов’язково.
Скоро він відбуде під Слов’янськ. Місто поки що під сепаратистами самопроголошеної ДНР, але вже скоро його звільнять наші військові. На Донеччині спецназівці нестимуть службу на відносно спокійному блокпосту, але невгамовний снайпер частенько дошкулятиме начальству питаннями на кшталт: «Ми що, так і просидимо тут? Взагалі не воюватимемо?». Начальство усміхатиметься, мовляв, навоюєшся іще, а поки візьми краще гітару, розваж товаришів…
До місця постійної дислокації військовий оперативний резерв повернеться наприкінці липня. Відпочивши буквально пару днів, солдат Наумов відбуде на тренування з бойового злагодження у навчальний центр «Старе». У серпні, коли Вадиму виповниться 22, він подасть рапорт із проханням про нове відрядження, живим з якого він уже не повернеться. Свій перший і останній бій гвардієць прийме 1 вересня на околиці села Василівка Старобешівського району Донецької області.
Позиції гвардійці облаштували за усіма правилами військової науки. Внизу, у виритих уздовж берега окопах, чергували гранатометник, кулеметник, автоматники. На висотці розташувалися другий гранатометник, кілька стрільців та снайпер. Останньому, утім, командир дозволив окопу не рити, адже хлопець знайшов хорошу ущелину, з якої весь берег був як на долоні.
За Наумова майор Ковальчук був абсолютно спокійний. Командир нерідко залишав Вадима за старшого, довіряв йому радіостанцію. Боєць, дарма, що строковик і навіть не сержант, умів і спостерігати, і ситуацію оцінити, і не розгубитися в екстремальній ситуації. Та й позиція у снайпера була, іншого слова дійсно не підбереш, ідеальна!
Перше повідомлення по рації надійшло від «Дозора» (позивний Вадима) про рух колони в напрямку наших позицій.
На машинах були таблички «Діти», однак вийшли з них чоловіки в камуфляжі із незрозумілими пов’язками на рукавах. Було схоже, що це бійці одного з добровольчих підрозділів вивозять дітей із зони бойових дій. Але згодом все стало зрозуміло.
Бойовики, які їхали в автобусах, встигли розсередитися вздовж протилежного берега річки і відкрили по позиціям українських військових шквальний вогонь. Скільки їх було і чим вони були озброєні, вирахувати було неможливо. Військовослужбовці, дарма, що переважно строковики, трималися відмінно. Проте контролювати ділянку, ширшу ніж 400-500 метрів, один взвод, навіть підсилений АГСами, просто не в змозі!
Підмога зі Староласпи прибула оперативно, десь через півгодини після перших пострілів, дякуючи своєчасному попередженню Наумова.
Жорстокий бій, упродовж якого було поранено дев’ятьох військовослужбовців, тривав до півночі. Не повернувся з бою один Вадим.
Що могло трапитись із солдатом? Безсумнівно, коли гвардійці унизу на чолі із майором Ковальчуком вели бій із незваними гостями на мосту, частина бойовиків перейшли річку вбрід і стали підніматися на висотку. Вадим показався на очі терористам у ближньому бою, і ця помилка коштувала хлопцеві життя. Спочатку його підстрелили, влучили в стегнову артерію – фахівці впевнені, що поранення такого характеру юнак міг зазнати тільки стоячи або біжучі. Солдат Наумов доповів про поранення командиру, та сепаратисти дісталися до нього раніше, ніж підоспіла допомога. Експертиза стверджує, що юнак загинув невдовзі після того, як дістав поранення, від втрати крові.
Після бою Вадима так і не знайдуть, адже тіло українського солдата випадково чи навмисно заберуть із собою терористи, які вивозитимуть своїх убитих. Понад три місяці його мама Інна Сергіївна, численні рідні та друзі сподіватимуться на диво.
Ось тільки шлях солдата Наумова додому розтягнеться аж на три місяці. То слідчі втратять номер мішка із тілом, то виявиться, що номер є, але він відрізняються від номера у його справі на одну цифру, то загадково зникне той самий ремінь, то результати тесту ДНК надійдуть, але матері скажуть, що дослідження треба зробити ще раз…
Та, на щастя, звичайна людська солідарність і щире бажання робити спільну справу завжди сильніше будь-яких обставин чи бюрократичних перепон. У даному випадку сполучною ланкою між командуванням солдата, якого продовжували вважати зниклим безвісті і пошуковцями, виявився начальник групи зв’язків з громадськістю та ЗМІ управління Північного ОТО НГУ підполковник Євген Роженюк:
–Наприкінці жовтня науковці попросили мене ознайомитися із списком знайдених ними воїнів, яких не вдалося ідентифікувати. Я «пробив» їх по нашій базі, і так ми знайшли Вадима. До того ж, виявилося, що я теж із Вадимом зустрічався . Того далекого червневого дня, коли з ним спілкувалися журналісти, я стояв поруч. Мав при собі камеру, тож «клацнув» його перед мікрофоном, просто так, бійцеві на згадку. Хіба можна було уявити, що жити цьому хлоп’яті залишилося якихось три місяці...
Слід зазначити, що телефон солдата Наумова все ж таки повернувся до музею. Його подарувала експозиції мама Вадима. Фотоархів загиблого воїна тепер становить справжню музейну цінність.
29 січня, в День пам’яті Героїв Крут у філіалі Національного музею, який знаходиться саме на місці трагічних подій столітньої давнини на Чернігівщині, відкрилася виставка-реквієм «Герої не вмирають!», однією із центральних персоналій якої став саме солдат Наумов. Так співробітники музею підкреслили циклічність історії – і тоді, і нині за волю та незалежність України доводиться гинути її наймолодшим та найкращим синам.
Кацабін Сергій Борисович (22 .04. 1983 – 09.02.2015)
Солдат резерву, фельдшер-фармацевт відділення медичного постачання 1-ї окремої медичної роти імені Пирогова Північного територіального управління Національної гвардії України, в/ч 3001
Народився у Липовецькому районі на Вінниччині. В дитинстві усиновлений родиною з Козятина. У 2000 році закінчив міську школу № 2. Був веселим, кмітливим, товариським. Здобув фельдшерську освіту, працював у лікарні швидкої допомоги. Навчався в Національному Медичному Університеті ім. О. О. Богомольця на фармацевтичному факультеті. Активний учасник Революції Гідності.
З початком війни займався волонтерською діяльністю. Співпрацював з медиками 2-го добровольчого батальйону НГУ. В кінці червня 2014 року чергував з ними на блокпосту № 3 у Слов'янську, у серпні-вересні допомагав медикам батальйону Кульчицького на Дебальцівському «Хресті». У червні 2014 року нагороджений Почесною грамотою Вінницької облдержадміністрації та обласної ради як лікар-волонтер.
Відразу, після заснування Медичної роти Пирогова, записався добровольцем. 31 грудня 2014 року зарахований на службу фармацевтом відділення медичного постачання медичної роти Північного територіального управління Нацгвардії (в/ч 3001). Під час найтяжчих боїв на дебальцівському плацдармі, взимку 2014-2015 рр. перебував на передовій, рятуючи життя поранених українських захисників.
9 лютого 2015 року машина швидкої допомоги під час евакуації важкопоранених потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове Артемівського району Донецької області. Сергій загинув разом з екіпажем санітарної машини А. Сулімою та М. Балюком й пораненим молодшим сержантом О. Кравченком. Понад рік вважався безвісті зниклим.
21 грудня 2015 року рішенням Козятинського міськрайонного суду оголошений загиблим 9 лютого 2015 року. Впізнаний у квітні 2016 року за експертизою ДНК серед похованих на Краснопільському кладовищі під Дніпропетровськом невідомих воїнів АТО.
22 квітня 2016 року у Козятині відбулося прощання з Сергієм Кацабіним. Перепохований на приміському кладовищі у селі Козятині.
Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений пам’ятним нагрудним знаком «Медична рота» (посмертно) та орденом «Народний Герой України» (посмертно).
У рідній школі відкрита меморіальна дошка на честь випускника закладу.
Дозрівання людини до суспільного служіння – складний і тривалий процес, який вимагає наполегливого плекання в собі моральних чеснот, усвідомлення людиною своєї духовної сутності, відповідальності за свою місію, за свою країну, цивілізацію, Всесвіт.
Потреба формувати історичну свідомість як найвищу моральну і духовну вартість нації як найважливішу умову для збереження України та її народу.
Пам’ятаймо про своє минуле, щоб зберегти майбутнє для своїх дітей! Бережімо рідну мову, як генетичний код своєї нації, яка є могутньою зброєю і захистом від ворожих зазіхань! А головне – не будьмо байдужими до долі України! Збережемо історичну пам’ять, мову і віру – збережемо Україну! І це повинен усвідомити кожен Українець. Не просто житель України, а її патріот і захисник. Адже, Україна починається з тебе!
Слава Україні! Слава Героям України!
Матеріал підібрано з часопису Національної Гвардії України «Слово честі», автор - Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото підполковника Євгена РОЖЕНЮКА та з особистого архіву родини Наумових, Кацабіних.
