Вчора у жительки села Козятин Надії Кіндратівни Пилипчук була визначна дата – Господь за велику любов, віру та самовіддане служіння в Божій церкві подарував цій невтомній трудівниці щедрих сто літ життя, котрі були сповнені і радощами, і печалями.
Її коріння зі славного роду, де його зачинателі Кіндрат та Марія Фурманці були багаті не матеріальними статками, а славними дітьми, маючи п’ятеро дочок та четверо синів. Рід Фурманців має міцне коріння та велику спрагу до життя, бо всі його представники були довгожителями, надбавши та примноживши славний рід. І якби Кіндрат та Марія Фурманці дожили до сьогодення, то неодмінно б пораділи, що на їхньому родовому дереві рясне віття продовжувачів роду – 22 онуків та 35 правнуків.
З усіх Кіндратових та Маріїних дітей до сьогодення дожила тільки Надія…
На її роки припали важкі випробування, бо не з розмов знає вона про страшне голодне лихоліття 1932-1933 років. Не з книг, а з гірких реалій дізналася про репресивні часи, коли навіть погано подумати про тодішню владу було зась. Та це лихо обійшло родину.
Її чоловік Роман Пилипчук працював на залізниці кондуктором товарних поїздів, супроводжуючи в різні частини країни вантажі. Бувало, що довго затримувався в поїздках і вона зі синочком Павликом з нетерпінням чекала з дороги свого судженого і татуся. Коли ще палали вогнища Другої світової війни, поїхав Роман Пилипчук з військовими вантажами в дорогу і додому не повернувся. Хто знає, що трапилось з ним? Берегла синочка, щоб, коли тато повернеться, порадів своїй кровинці. Та не судилося його дочекатись.
Не покладаючи рук, працювала Надя Кіндратівна, щоб Павлика вивести в люди. Трудилася прибиральницею в районному споживчому товаристві, в школі №9, а згодом – у цеху місцевого побуткомбінату, що діяв у селі Козятин.
Павло ріс маминим помічником, ніколи не розчаровував і завше радував її шкільними успіхами. Потім було навчання у Козятинському залізничному училищі, армійська служба і знову тривале навчання. Працював на військовому аеродромі в Москві, готуючи літаки до польотів. Згодом доля закинула його до Латвії. Коли приїздив до мами в гості, то Надія Кіндратівна не могла натішитись сином, невісткою та онучкою, а згодом і два правнуки добавилися до її радості...
Все своє життя Надія Кіндратівна звіряє зі Святим Письмом, сповідуючи заповіді Божі, постійно звертаючись до Всевишнього за Його порадою та підтримкою.
Церква святого Луки в селі Козятині будувалася місцевими вірянами, серед яких Н. К. Пилипчук була чи не найактивнішою. Кожен камінчик та цеглинка Божого храму перейшли через її руки, перш ніж потрапити в будову. Вона тривалий час була учасником церковного хору. Духовне спілкування з Богом завше додає їй сил, тримаючи на цьому світі. Кілька років тому на дорогу вічності ступив рідний синок Надії Кіндратівни. І хоч Павло Романович вже мав солідний вік, адже розміняв дев’ятий десяток літ, але материнське серце боляче надщербилося, втративши свою кровинку.
Вдячна Надія Кіндратівна своїй племінниці Ніні Броніславівні, з якою народилася в один день лише з різницею в сорок два роки, її доньці Оленці та іншим родичам та добрим людям, які підтримують її, допомагають, адже час зараз скрутний не тільки для літніх, а й молодих. Надія Кіндратівна сама розпалює плиту в своїй домівці, має чудову пам’ять, яка береже багато життєвих епізодів, всі співи з церковних служб, літургій та багато молитов, Божих повчань та настанов, яких намагалася дотримуватись у житті. Вона молитовно постійно звертається до Бога, просячи миру нашій землі та злагоди між людьми, бо всі ми діти Божі і він всіх нас однаково любить…
Петро ЗАРИЦЬКИЙ
