Про Мазепу. Роздуми з приводу або чому може навчити наша історія , якщо ми її не знаємо, або кому потрібен такий стан речей

В черговий раз на порядок денний постає питання про перейменування вулиць міста , а саме: дуже комусь в черговий раз хочеться, щоб у місті з’явилася таки вулиця Мазепи, незважаючи на те,що ця тема неодноразово піднімалася в засобах масової інформації і висновок був один - підходити до цього дуже виважено, щоб в черговий раз « не наламати дров», як це робилося неодноразово в минулій нашій історії і не винятком стала і назва, пов’язана з ім’ям Мазепи. Нагадаю про це. Рішенням виконкому № 272 від 31.10.1995р. було перейменовано цілий ряд вулиць, в тому числі і вул. Свердлова в вул. Івана Мазепи, пров. Свердлова в пров. Івана Мазепи і остаточно затверджено рішенням 5 сесії 22 скл. від 12.10.1995 року. В 1996 році міською радою затверджено Положення про перейменування вулиць. Вже після затвердження Положення виникало багато чвар та непорозумінь , як з боку представників різних політичних партій та течій, так і збоку жителів міста, тому що Положення про перейменування було, а положення про механізм присвоєння й перейменування топоніміки (з грец. буквально означає місце, ім’я і назва, досліджує походження географічних назв об’єктів) міста не було вироблено. Тому комісії з питань топоніміки було доручено розробити відповідний механізм присвоєння та перейменування назв топоніміки міста , який би враховував всі юридичні та технічні нюанси, а також думку жителів міста. Багато суперечок точилося по цьому питанню протягом 2003 року. Навіть деяким вулицям та провулкам була повернута їх початкова назва. Це стосувалося вулиці та провулка Свердлова, які були перейменовані в вулицю та провулок І.Мазепи. В 2003 році за ініціативою мешканців від 15.08.2003 та рішенням 11 сесії М. Р від 17. 10. 2003р , їм було повернуто стару назву : « Розглянувши звернення жителів вулиці І Мазепи та провулку І. Мазепи про повернення попередньої назви. Враховуючи пропозицію постійної комісії з питань законності, правопорядку, регламенту, топоніміки, депутатської діяльності та етики,керуючись п. 2 рішення М.Р. від 23. 04 2003р. № 22 міська рада вирішила перейменувати вулицю і провулок І. Мазепи відповідно на вулицю і провулок Свердлова. Доручити виконкому міської ради здійснити всі організаційні заходи , пов’язані з цим рішенням. Контроль за виконанням покласти на депутатську комісію. Міський голова О. Гвелесіані». Цікавим доповненням до документа є доповідь депутата І. Лівшиця , де йдеться про наступне: « Я пропоную вам підійти до розгляду цього питання не з точки зору «революційної доцільності» чи «ура - патріотизму», а з точки раціональності, економічної доцільності і забезпечення безпосередніх інтересів конкретних громадян. Економічний аспект – вирішальний». Довідка. Коли приймалося рішення про перейменування з 275 осіб, що тут проживали в 1995 році, під зверненням підписалося 42 жителі , тобто 15 %. З цього приводу в 2003 році до рішення 1 сесії 24 скликання від 23. 04 2002 було внесено доповнення до діяльності комісії з питань топоніміки і добавлено п. 5. 6, в якому зокрема йшлося про перейменування вулиць міста, де передбачалося «обов’язкове вивчення громадської думки шляхом, в першу чергу, проведення опитування через мешканців цих вулиць, широкого обговорення в засобах масової інформації» Але, повернемося до Мазепи. « Ідеальною історичною постаттю» він став після подій так званої «помаранчевої революції»( швидше це була масова зміна суспільної свідомості , а не конкретних наслідків і практичних змін в реальному житті країни) з благодатної подачі екс - глави держави. Про цю історичну постать заговорили більше, ніж про Т. Шевченка. Але, коли починаєш вести розмову з прихильниками такого рішення, тими, хто стверджує, що «Мазепа – національний герой» без усіляких хиб і прорахунків, то виявляється , що крім цього засвоєного постулату вся інша інформація цим і обмежується. Виявляється , більших знань про нього не мають. Зупинюсь тільки на деяких моментах його політичної діяльності , не акцентуючи уваги на його особистостних людських якостях, які , як на мене, не можуть слугувати прикладом для наслідування і пишання. Тай й наші земляки, історики В. Антонович та М. Грушевський були не кращої думки про нього. Ось тільки деякі епізоди, напряму пов’язані з нашим краєм у ракурсі історичних постатей Семена Палія - фастівського полковника на Правобережжі і Івана Мазепи( Калединський Іван Степанович)- гетьмана Лівобережної України ( 1687- 1708). Висновки робити вам. Під проводом фастівського полковника Семена Палія( справжнє прізвище Гурко) значна частина Правобережної України в останні десятиліття ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. фактично звільнилася від польської влади. Таким чином , Палій стає господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля – т. зв. Паліївщини. Проте він не спиняється на досягнутому: С. Палій прагнув звільнити з під влади Польщі всю Правобережну Україну й потім об”єднати її з Лівобережною Україною. Розуміючи, наскільки складно домогтися цього , Палій звернувся за допомогою до московського уряду та Мазепи (і робив це неодноразово). Та царський уряд, аби не псувати стосунки з Польщею , не дав згоди на приєднання “Паліївщини” й відмовив Палію в допомозі в його боротьбі з Польщею. Відмовив у підтримці і Мазепа , який побачив в особі Палія небажаного суперника. А Варшавський сейм, розуміючи , яку загрозу становить відроджене на Правобережній Україні козацтво для існування самої Речі Посполитої ухвалив рішення ліквідувати правобережне козацтво, яке в свій час вдруге було відроджене саме за сприяння польського уряду після Хмельниччини. У зв”язку з цим коронний гетьман наказав полковникам розпускати свої полки, а укріплення передавати полякам. Це призвело до повстання Семена Палія 1702- 1704рр. яке ще називають новою Хмельниччиною. Відтак С.Палій самотужки розгортає підготовку повстання проти Польщі. На початку 1703 року повстанці контролювали значну частину Правобережної України в т. ч. Київщиниі частини Брацлавщини. Повстання не згасало й незабаром поширилося на Волинь і дійшло аж до Галичини. 15 – тисячне військо, що було кинуто на його придушення , хоч і вдавалося до жорстоких розправ над селянами та до варварського спустошення міст і сіл на Поділлі й Брацлавщині , спинити визвольних рух не змогло. Адже каральні війська не наважувалися вести бойові дії безпосередньо з козацтвом. За таких умов польський уряд звернувся за допомогою до московського царя. І знову тут зацікавлені сторони використали протистояння всередині козацької старшини. Навесні 1704 року за наказом російського царя війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро й зайняли Київщину та Волинь. Семена Палія заарештували й ув”язнили (через рік його було відправлено до Москви, а звідти до Сибіру). Повстання було придушено. «Мазепа не бажав здійснювати свого умислу проти Палія на Хвастовщині серед вірного йому народонаселення, тому він за народним переказом запросив його в Бердичів на «бенкет»і напоївши до пяна , наказав відвести його до вязниці( . «Из приближенных к Палию людей одни были задобрены Мазепой, подобно зятю его Антонию Танскому и племяннику Чесноку; другие , подобно пасинку Палия - Семашку, разделили его участь (В. Антонович ). Історія останнього акту боротьби Палія і Мазепи залишилася в назві урочищ, що знаходилися на місці стоянки Мазепи під Любарем. На місці, де розташовувся його табір з часом утворилася слобода, що збереглася під назвою Мазепинці ( Подільська губернія. В північній частині Літинського повіту в 20 верстах від Любара)По одну сторону села знаходиться глибокий рів, порослий дубовим лісом, котрий місцеві жителі назівають «Мазепиним табориськом». По іншу сторону біля великої торгової дороги «Чорного шляху»»- велика могила, що не один раз була розрита скарбошукачами- це «Мазепина границя», а далі за нею рів, що носить назву «Паліїв яр»- можливо місце його тимчасового увязнення. Палій і Мазепа. « Насколько нелюбим был народом Мазепа, настолько народное сочувствие лежало к Палию; по мнению черни, Палий один понимал ее нужды, ее стремления, он один достоин был наследовать эпитет «козацкого батька», некогда данный Хмельницкому. Мазепа сильно беспокоился возраставшей с каждым днем популярностью своего соперника. «Палий межи военными людьми мает честь и многие ходят за его поводом …будучи здешним родимцем … многих он людей отселя к себе потягнет и в предбудучое время тут заведет межи народ смущение», - писал Мазепа к царям. До него доходили слухи, что козаки поговаривают: «Дадим Палию гетманство , вручим ему все клейноды; Палий знает как украинских панов прибрать к рукам». – Мазепа ясно чувствовал , что популярность Палия не только роняет его личную гордость, не только возбуждает в нем чувство зависти, - он видел, что популярность эта была основана на принципах, диаметрально противоположных политическим и общественным взглядам гетмана. Чтобы достичь осуществления этих взглядов, необходимо было Мазепе или подчинить себе, или сломить Палия. Таким образом, между ними, как между представителями двух противоположных принципов, должен был развиться антагонизм и окончиться решительной борьбой. Сущность этой борьбы народ сознавал, может быть яснее, чем оба противника, и около нее вращаются все народные сказания, героем которых является Палий. В сказаниях этих, как и в свидетельствах современников , представлен народный характер деятельности Палия, как мотив его борьбы с Мазепой - « Мазепа за то погубил Палия, что его называли козацким батьком и что все его сильно любили. Палий был искренно предан народу: он защищал его от панов и от всех, кто желал его обидеть». – В.Антонович Тимчасове об’єднання земель Правобережної і Лівобережної України під владою гетьмана Мазепи( 1704- 1709рр).Річ Посполита придушивши козацьке повстання, мусила продовжувати боротьбу зі Швецією ,війська якої окупували значну частину польської території, не могла реально претендувати на Правобережну Україну . Таким чином , Правобережжя опинилося під владою Мазепи. Мазепа продовжував свій похід із Бердичева. Він зупинився тільки на берегах р. Случі і став лагерем у м. Любара. Тут він простояв до осені, не скриваючи свого задоволення внаслідок прийняття у володіння земель Правобережної України. Он (Мазепа) под Любаром . на границе, могилу большую войском высыпал « и ясно заявил русскому правительству мнение, что западной Украины не следует отдавать полякам. «Изволили вы желать, - писал он Головину,- что я сообщил вам мое мнение об уступке полякам сей стороны Украины…. Предполагаю. что есть много трудностей и перепон в исполнении сего…главное же неудобство: близкое в таком случае соседство поляков с запорожцами и Крымом». Далее он напоминал, что земли эти не были уступлены полякам по трактату 1686года, а только временно оставлены в их пользование, впредь до окончательного соглашения и размежевания. И заключает: «Города сии должны непременно оставаться за Великим Государем , ибо если они отойдут во владения поляков, то кроме других затруднений, все малороссияне перейдут на сию сторону Днепра, избегая повинностей, особливо из порубежных полков» . Мазепа прагнув утримати за собою заселені при Палієві землі, а також водночас стримати і обмежити переселення з лівої сторони Дніпра. Водночас він спішив заспокоїти шляхту, в тому , що прийшов він на кордони Речі Посполитої в якості союзника, щоб надати допомогу проти спільних ворогів – шведів; він також запевняв, що утримає своє військо від всяких утисків жителів і запрошував дворян не полишати своїх домівок і не боятися селянського повстання , за усмиріння якого він ручався. ( хоча сам особисто дуже боявся селянських повстань), про це він проголошував у своєму універсалі. Так під час стояки під Любарем він не тільки не наносив ніяких кривд і притиснень шляхті, а навіть відрядив шляхтичам в села і містечка козацьку сторожу. З часом Мазепа охолов до шляхти , яка ще й неодноразово скаржилася російському царю. А сам знайшов, як йому здавалося більш надійний і вірний шлях залишитися єдиним володарем не тільки Правобережжя а й Лівобережжя. – пішов на близькі зносини з Карлом 12, що і визначило його подальшу долю. Петро 1, за зраду йому Мазепою, видав наказ про повернення в вересні 1709року С.Палія із заслання, повернувши йому полковницьку посаду( помер в 1710 році). Але в грамоті він не називає його полковником білоцерківським, а тільки «охотницьким» і підпорядковує його новому гетьману Івану Скоропадському. «Мазепа был человек для своего времени очень образованный, он получил свое образование в Польше . В душе бывшего королевского пажа и придворного сложились прочно известные государственные и общественные идеалы, первообразом которых была шляхетская Речь Посполитая. Мазепа стал в резкую противоположность с исторически выработавшимися стремлениями массы своего народа. Народ этот, стремившийся к равноправности, ненавидевший панства, искавший гарантий от шляхетства и шляхетских поползновений козацкой старшины под державою русских царей, поражал его своими мужицкими инстинктами. Недостаток шляхетства, ненависть к нему, он приписывал не исторической судьбе народа – он видел в них результат грубости, невежества, недостаток цивилизации. Достигнув гетманской булавы, Мазепа решился всеми силами восполнить этот недостаток; все его усилия направляются на то, чтобы создать в Малороссии шляхетское сословие и поставить к этому сословию поспольство и чернь козацкую в отношения подобные тем, какие существовали в Польше между шляхтой и поспольством: он приглашает к себе на службу польских шляхтичей и составляет из них почетный отряд, называемый «гетманскими дворянами» . «Начальные люди теперь в войске малороссийском все поляки, - писал киевский воєвода князь Борятинский , - при Обидовском, племянике Мазепы, нет ни одного слуги козака…. Гетьман держит у себя в милости и презрении только полки охотницкие, компанейские и сердюцкие, надерсь на их верность. И в этих полках нет ни одного природного козака, - все поляки.» Чтобы положить начало родовой аристократии в Малороссии, он создал новый класс, отличенный почетом и преимуществами, - бунчуковых товарищей, куда попадали сыновья козацких старшин, по указанию гетмана; они, вместе с выделившимися еще прежде из массы козачества знатными и войсковыми товарищами, составили первый зародыш наследственного дворянства в Малороссии. Развивая дворянство, Мазепа старался подчинить ему не только посполитых крестьян, но и простых козаков. Он поощрял старшин приписывать козаков в число своих тяглых людей и отнимать у них земли. « У козаков, - пишет князь Борятинский , - жалоба великая на гетмана, полковников и сотников, что для искоренения старых козаков прежние их вольности все отняли, обратили их к себе в подданство; земли все по себе разобрали: из которого села прежде выходило в службу казаков по полтораста, теперь выходит только человек по пяти или шести». И наоборот, в отношении к посполитым людям, Мазепа, вместе с окружавшей его старшиной, строго наблюдал, чтобы тяглые люди не выходили из своего сословия посредством приписки, в казацкие сотни. Наконец, при Мазепе , в первый раз после Хмельницкого, появляется в Малороссии «панщина» (барщина) в виде прибавления к дани и чиншам , которые крестьяне вносили в пользу державцев. Вследствие такого образа действий, конечно, вся масса народа относилась вполне неприязненно к гетману и к старшине, разделявшей его стремления. Гетман сам сознавал эту нерасположенность к нему народа и не считал себя никогда довольно безопасным; окруженный наемными полками, он для большей безопасности, выпросил в Москве полк стрельцов для охраны своей личности. Это шаткое положение гетмана и ненависть к нему народа были до того очевидны, что при первом взгляде бросались в глаза.» В. Антонович. На думку Антоновича український народ протягом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався завдяки найманим полкам і московським стрільцям. За словами М. Грушевського у народних мас Мазепа ніколи не був популярний. Його вважали в Україні за гетьмана панського,старшинського, вірного прислужника московського уряду, пильного виконавця царських велінь,що важко падали на Україну. Таку думку висловлювали й інші науковці, які вважали, що Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краю. Саме це, а не «зрада» ( союз із шведським королем Карлом 12 проти Петра 1) було причиною непопулярності гетьмана в широких загалах народу. Зрада і підступність ще ніколи і нікому не слугувала на добру і довгу перспективу. Хоча жадоба влади завжди переважувала над іншими гідними людськими чинниками. Водночас не можна замовчувати і те, що хоча й не на тривалий час Україна була об’єднана , існувала відносна стабільність. Великий внесок було зроблено в розвиток української освіти і культури та в галузі будівництва. За часів Мазепи було започатковано новий архітектурний стиль – українське або ( мазепінське) барокко. Найвищий талант справжнього політика – це вміння наперед передбачити наслідки своєї діяльності. Мазепа може слугувати універсальним прикладом того, що діяльність будь-якої історичної постаті не можна оцінювати однобічно , тому що ідеальних державотворців не буває в природі . І чим швидше ми це усвідомимо, тим менше «списів буде поламано»- це один з головних уроків нашої історії, який потрібно винести всім. І це єдиний шлях до реальної єдності держави , в якій живемо. А ми повинні бути ближчими до історії своєї Малої Батьківщини - Козятинщини. Вже не одноразово піднімалося питання про появу в місті вулиці визволителя Олександра Арістова, що і загинув за цю землю. Це історія , яка нам близька і зрозуміла, тому що це наша справжня історія і саме така нам потрібна. Навіть відповідне рішення міськвиконкомом в свій час приймалося , але вулиця з такою назвою так і не з’явилася , як і не з’явилася вулиця Арутюняна Навасара. А аргумент був такий: «Не на часі». А от вулиця Мазепи - на часі, на часі встановити в місті пам’ятник козі тощо. Так ,очевидно, в такий час живемо, коли на думку спадають авантюрні плани і пропозиції і комусь дуже в черговий раз хочеться « пропіаритися». Подивіться , скільки нових облич з’явилося на шпальтах місцевих видань – з вітаннями, побажаннями, критикою влади, навіть з боку тих, хто у ній і зараз перебуває в найвищих ешелонах . Прикро і сумно. Дурять нас в котре , присипляють обіцянками, бо ж знають : ми такі довірливі, а особливо коли це стосується наших загальнодержавних і особистих інтересів і примари кращого майбуття. Всі про нас раптово згадали і ще , будьте певні , не одна ідея з’явиться у головах декого: чи то трагічна, чи то комічна, а то й просто доведена до абсурду – йдемо до чергових парламентських виборів. Цікаво, що ще в 1992 році планувалося перейменувати у вул. імені І. Мазепи вул. Комсомольську. Аналізуючи історію вулиць та провулків можна сказати, що їхні назви змінювалися, деякі вулиці перейменовувалися неодноразово, іноді в силу певних історичних обставин, що склалися, іноді, як дань “моді”, іноді виконуючи політичне замовлення або коньюктуру. І, як правило, з таким підходом ці зміни назв не були постійними. Так як вони з’являлися так і зникали. В силу цих причин досить важко прослідкувати зміну всіх назв однієї й тієї вулиці, коли документи не збереглися, або відповідні дослідження ще ніколи не проводилися. І це, не зважаючи на те, що наше місто досить молоде. Тому в майбутньому , перейменовуючи вулиці, а це не виключається, потрібно підходити, як враховуючи і те, що назва вулиці повинна носити навантаження подій минулої історії, що відбувалися саме в місті, тільки тоді це буде його унікальна історія і її не сплутаєш з чиєюсь іншою. З. Вільчинська