Перейти до головного меню Перейти до основного вмісту Перейти до нижнього колонтитула

Новини

Всього переглядів: 71

Наша історія від Зої Вільчинської

 

Меценатство завжди вважалося доброю справою і гарним прикладом для наслідування, коли представники багатих верств населення надавали добровільні пожертви на розвиток культури, освіти, науки. Разом із тим, фінансували проведення робіт чи заходів, виділяли ділянки під будівництво суспільно значимих об’єктів чи самі займалися будівництвом, освоювали нові території і передавали їх у власність місцевої громади, утримували за власний кошт навчальні заклади, допомагали обдарованим дітям здобути відповідну освіту, переймалися благоустроєм, дорогами, брали участь у розробці спільних проектів і клопоталися, щоб корисна справа знайшла своє реальне втілення і притому робили це за власним бажанням, з власної ініціативи, не задумуючись про винагороду чи визнання

Така подібна практика існувала на наших землях в усі часи, а особливо стала поширеною у 2 половині 19 ст., коли при тотальній неписьменності і з появою залізничного транспорту, який водночас змінив обличчя не тільки окремо взятої країни, а й світу, відкривши нові перспективи і нові можливості для освоєння природних багатств та появи нових видів напрямків людської діяльності.

Відтак землевласники з прогресивними поглядами одразу стали підтримувати запровадження і відкриття саме освітніх закладів (у нашій місцевості - початкових училищ).

Більшовики, які прийшли до влади у 1917 році, намагалися нещадно знищити всю попередню історію народу, класифікувавши її як «дореволюційну», яка не має право на життя та нашу пам’ять, і все, що не вписувалося у їхні ідеологічні догми, визнавалося як шкідливе і негативне. Тому й до цього часу ми не знаємо своєї власної історії і тільки починаємо через документи, яких збереглося надто мало, просто одиниці, відроджувати своє минуле таким, яким воно насправді було.

Серед справжньої історії постають, на мою думку, величні постаті родини Васютинських, без діяльності яких наша історія не могла б відбутися (адже до Мар’яна Васютинського наші землі належали поміщику Рожнятовському, який на превеликий жаль, залишив не дуже добрий слід, як засвідчують документи).

Родина Васютинських стояла у витоків розбудови Козятина, як залізничної станції, як містечка, і поліпшення умов життя поселення Козятин, від якого і з’явилися відповідні назви. Васютинські усі були меценатами. Чому мова йде про родину? Тому що в документах різного періоду в обліку корисних справ значаться прізвища Мар’яна та Антона Васютинських.

Як дань пам’яті родині Васютинських, які стояли у витоків нашої історії і практичними справами розбудовували містечко у Козятині, має з’явитися вулиця на їхню честь, і це стане даниною пам’яті нашому історичному минулому.

На підтвердження цієї думки наведу деякі приклади, що закарбувалися в документах нашої історії.

 

З прізвищем поміщика Лехно-Васютинського (так правильно звучить це прізвище) пов’язана вся історія дореволюційної Козятинщини, починаючи з 1856 року, коли він придбав ці землі, викупивши їх у поміщика Рожнятовського (в архіві збереглася купча «О приобретениии помещиком Васютинским имения в с.Казатине»). Саме при ньому розпочинається справжня історія і с. Козятин (яке на той час називали навіть не селом, а дєрєвнєй, підтвердженням чого є документ 1857 року «Сведения о принадлежности деревни Казатин казне») і залізничної ст. Козятин, а також містечка з такою ж однойменною назвою.

Аналіз архівних документів дозволяє нам вести мову про те, що першим меценатом, благодійником на Козятинщині був саме Антон Людвикович Лехно-Васютинський. І, можливо, те, що Козятин сьогодні є досить відомим не тільки на теренах України, а й за її межами, визначається вкладом цієї людини, прізвище якої було викреслено впродовж майже півтора століття з нашої історії. За допомогою документів повертаємо свою істину історію. А сама історична постать Васютинського досить різниться від тієї оцінки, яку йому незаслужено давали в радянські часи тільки тому, що він був представником класу поміщиків.

 

Перед нами лист на ім’я інспектора народних училищ від викладачів Козятинського однокласного училища, датований 21листопада 1896 року: «Помещик с. Казатин потомственный дворянин Антон Людвикович Лехно-Васютинський, дорожа народным училищем в своем имении подарил обществу крестьян с. Казатина под постройку училищного дома 846 кв. сажен училищной земли, выдал на постройку здания 500 руб и израсходовал на ремонт в его текущем году 50 руб и на сделание сорока двухместных классных скамеек, на выписку книг и учебных пособий в училищную библиотеку и на приобретение мебели в учительскую квартиру расходует свыше 500 руб. Кроме перечисленных пожертвуваний помещик Лехно-Васютинський на свои средства разводит на училищной усадьбе фруктовый сад и отпускает бесплатно необходимые предметы на ремонт училищного дома как то: дерево, кирпич, камни и прочее. Принимая во внимание оказываемую помощь Лехно-Васютинським в трудную минуту, материальное вспомоществование училищу в хозяйственном и учебном отношениях, его просвещенное внимание и любовь к делу народного образования, считаем своей обязанностью обратиться к Вашему Высокородию с покорнейшей просьбой об исходатайствовании А.Л. Лехно-Васютинському заслуженной благодарности. Законоучитель священник Завадовский. Учитель Обыдовский».

 

Повернемося ще в більш далеке минуле. У Державному історичному архіві України зберігається акт безкоштовної передачі землі за підписом Мар’яна Осипова Васютинського, датований 1882 роком, коли вирішувалося питання про відкриття у Козятині однокласного народного міністерського училища, яке за сприянням саме Васютинського з’явилося у 1884 році: «Ввиду распостранения Народного Просвещения для общей пользы, я, владелец м. Казатина Киевской губернии, Бердичевского уезда, из моего владения определяю под постройку дома на сей цели безвозмездно крестьянам м. Казатина и их потомству земли 1 тысяча двести сажней кв, состоящей в черте местечкового плана, утвержденного Правительством в местности от усадьбы крестьянина Карла Стефанского, определяя длину по рубежу указанной усадьбы и ширину 15 сажней в сторону вокзала с ограничением, что если бы в доме, предназначенном для училища, крестьяне вознамеревались завести питейную торговлю или каких-либо промышленных заведений, или же отдали в наем для жительства, то в таком случае документ сей теряет законную силу и изъясненная земля без спора обратно переходит во владение мое или моих наследников. В удовлетворение чего выдан мною сей за собственноручной пподписью июля 5 дня 1882 года м. Казатин. Мар’ьян Осипов Васютинский. Я, ниже подписавшийся, удостоверяю верность копии с подлинным ею представлением мне Дмитрию Васильевичу Небольсину, Бердичевскому Нотариусу в конторе моей, находящейся в третьей части по Соборной Площади, в доме нумер первый крестьянином Максимом Феодосеевичем Рибуком, живущим Бердичевского уезда в местечке Казатин при сличении мною копии с подлинником и я в последнем подписываюся. Приписанных и зачеркнутых слов и никаких особенностей не было. Тысяча восемсот восемдесят второго года, сентября девятнадцатого дня».

Наступним кроком на підтвердження його дієвої підтримки освіти у Козятині був дарчий акт за 1895 рік про будівництво вже нового навчального корпусу для двухкласного училища.

У 1907-1908 роках поміщик Лехно-Васютинський подарував Козятинському народному училищу 670 сажнів землі і 400 сажнів Вознесенській церкві ст. Козятин.

Є також архівні документи на підтвердження факту безкоштовної передачі земельних ділянок для будівництва церкви, лікарні тощо та багатьох інших добрих справ на користь громади, на користь тих, хто проживає на цій землі.

 

Отже, саме дослідження нашого минулого через документи зможе відновити правдиву істинну історію, яку ми мали, яка заслуговує на повагу і яку ми повинні пам’ятати, поважати і пишатися своїм минулим у тому числі добрими справами і відродженням доброго імені людини, діяльність якої безпідставно була перекреслена. Саме документальні джерела різного походження у своїй сукупності повинні стати основою відродження істини, а, відтак, і справедливості.

Будинок Мар'яна Васютинського (малюнок Тетяни Куліш з архівної фотографії)
Вознесенська церква (зруйнована у 50-х роках ХХ століття)
Вигляд Свято-Вознесенської церкви з подвір’я двокласного училища (потім школи № 2, а нині - ліцею №2)
Двокласне училище (потім школа № 2, а нині - ліцей №2)
Банер - Президент України
Банер - Урядовий портал
Банер - ВР України
Банер - Урядова телефонна "Гаряча лінія"
Банер - Асоціація міст України