Перейти до головного меню Перейти до основного вмісту Перейти до нижнього колонтитула

Новини

Всього переглядів: 140

Козятинчанці Олександрі Олексіївні Грушко 97 років, хоча виглядає вона на 70, а пам'ять має таку гостру та висловлює власні думки так логічно і чітко, що й молода людина б позаздрила. Дивлячись на яснооку, охайну, дещо кокетливу жінку із просвітленим обличчям, із промінчиками доброти біля очей не вкладається в голові, що вона - колишня бранка найстрашнішого нацистського концтабору "Аушвіц-Біркенау" у польському містечку Освенцим, яка більше двох років боролася за життя у катівні, одна із тих восьми тисяч полонених, хто зустрів 27 січня 1945 року своїх визволителів.

Для тих, хто пройшов крізь горнило нелюдських катувань, хто бачив жахливі картини знущань над беззахисними та численні смерті у страшних муках, людське життя набуває надважливої цінності, стає великим подарунком долі, до якого треба ставитися із обережністю.

Саме таке переконання має Олександра Олексіївна. Саме такий настрій та основна тема її розповідей. Однак пережити нашій життєлюбці довелось немало жаху та поневірянь.

 

Непоправна втрата

І першим ударом долі стала смерть батьків. Спочатку у вічність пішов батько - молодий красень, інженер та педагог, який присвятив своє життя дітям. Через три роки по смерті чоловіка після важкої хвороби померла і мати - інтелігентна вишукана жінка із заможної сім'ї, що була справжнім ідеалом матері та дружини. У 13-річному віці Олександра Олексіївна, сьома дитина із дев'яти, залишилась сиротою. Старші брати та сестри вже жили окремо і далеко від батьківської хати, тому довелось тепер бути старшою для молодших, яких виховувала.

Після закінчення семикласної місцевої школи, дівчина пройшла однорічні курси медсестер, що відкрились у новозбудованому навчальному закладі (тепер це Козятинська загальноосвітня школа №1) і влаштувалась на роботу до дитячого будинку у Бердичеві.

 

Перший жах

18 червня 1941 року Олександра Олексіївна приїхала у свою першу відпустку на запрошення старшого брата, військового офіцера, до місця його служби - у білоруське місто Вітебськ. Спокійні гостини 17-річної дівчини продовжились рівно чотири дні...

Надвечір 22 червня усі військові, у тому числі і брат нашої героїні, були відправлені на фронт (більше свого брата Олександра Олексіївна не бачила - він пропав без вісти). Дівчина, сподіваючись на затребуваність своїх медсестринських вмінь, вирішила відправитись на фронт добровольцем, але її юнацький запал зупинили у військкоматі, мовляв, немає ще 18 років.

Повертатись у рідне місто було пізно: його вже зайняли німецькі окупанти. Нічого не залишалось, як із сім'ями інших військових погодитись на евакуацію. Та доїхати вдалось лише до Смоленська. Залізничний ешелон потрапив під жахливий удар фашистських бомб. Із 150 сімей живими залишилось лише 38 чоловік. Це була перша жахлива зустріч Олександри Олексіївни із моторошним обличчям смерті.

 

Юна підпільниця

Нажахана, розгублена, спантеличена, із психологічними, душевними та фізичними ранами, але жива дівчина добралась до Дніпропетровська, де жила її старша сестра. Але ... сім'ю сестри вже евакуювали. І знову - сама у зовсім чужому великому місті серед війни.

Дівчина відправилась "на окопи", де знайшла нових друзів, що допомогли влаштуватись на квартиру. Але зовсім скоро у Дніпропетровськ прийшли окупанти. Олександра Олексіївна, маючи з дитинства волелюбний характер, через друзів знайшла зв'язок із місцевим підпіллям. Відтоді один із її обов'язків - поширення у місті листівок із антифашистським змістом. Одного разу за таким заняттям із таким "вибуховим" вантажем дівчину застав поліцай.

Травень 1942 року - цей місяць ув'язнення юної підпільниці став початком довгої боротьби зі смертю, боротьби за життя, яку Олександра Олексіївна врешті-решт виграла. На щастя, зізнається тепер, вистояти у нелегкому двобої їй допомагали друзі. Яким у свою чергу допомагала вона.

У Дніпропетровській фашистській в'язниці дівчина стійко витримала усі катування і не викрила спільників по підпільній роботі. Нескорену українку у липні 1942 німці вирішили переправити до концтабору Майданек неподалік польського Любліна.

 

Роки жаху

Через декілька місяців жах у житті Олександри Олексіївни поглибився: у жовтні 1942 року вона потрапила до "табору смерті" Аушвіц у Освенцимі. Але справжня життєлюбка вирішила для себе: будь-що боротися із обставинами, боротися за життя.

Зціплюючи зуби від нестерпного голоду та виснаження, витримуючи щоденний бездонний і нескінченний жах, дівчина знаходила можливість уникнути реальності у праці. А працювати призначили їй на полі, куди ходила на роботу майже рік.

Та злодійка-доля підготувала нове випробування. Молода 20-річна дівчина, яка в силу свого віку повинна була б радіти життю, продовжувати це життя, зустрілась із смертю, причому у наймоторошнішому її вигляді: смертю дітей.

У серпні 1943 року Олександру Олексіївну, як людину із базовими знаннями педагога та медсестри, приставили опікуватися групою дітей білоруських партизанів: близько 30 різновікових дітлахів, від року до 13, майже усі хворі, усі голодні та налякані. Спогади про ці дні - найстрашніші для згореної жінки тепер. Адже мусила не тільки доглядати за дітьми, але й спостерігати за тим, як вони хворіють, не маючи змоги допомогти, і, найстрашніше, повинна була виносити тіла померлих малят до загальної табірної могили.

Та попри все Олександра Олексіївна намагалась стати для малечі добрим другом, прикладом добра та теплоти. І діти відповідали взаємністю. Одного дня повідомили, що усіх дітей вивезуть із табору. Малеча влаштувала справжній бунт: діти плакали та, вчепившись за свою молоду виховательку, не хотіли відпускати її від себе. Дівчина ж, обіймаючи їх наостанок, намагалась захистити їх від жорстокості наглядачів. Один із них сильно вдарив її по голові зброєю і проломив череп.

Стікаючу кров'ю молоду ув'язнену врятував німецький лікар, що проходив повз. Старий військовий, він добре знав, що таке полон, адже сам пройшов ув'язнення після захоплення Радянськими військовими поблизу Тамбова. Лікар не тільки допоміг дівчині одужати, але й влаштував її на роботу у табірний госпіталь.

 

"Ангел смерті"

Хоча такий гуманний лікар у Аушвіці - велика несподіванка, адже білий халат у полонених табору асоціювався виключно із нелюдськими тортурами та мученицькою смертю. А першопричиною таких асоціацій був німецький лікар Менгеле, який проводив експерименти над в'язнями табору. У історію Другої світової війни він увійшов під прізвиськом "Ангел смерті з Освенцима".

Для своєї наукової праці цей диявольський лікар особисто відбирав в'язнів. Особливо його цікавили жінки, близнюки та карлики, адже намагався вирішити проблему збільшення народжуваності німкень при паралельній стерилізації слов'янських жінок. Тому жінок у таборах різав і робив над ними страшні досліди…

 

Боротьба незламних

І у цьому осередку зла, нелюдських бузувірств та тортур все ж таки зміг пробитися дух незламності: у 1943 році в Освенцимі виник рух опору - сформувалось табірне підпілля, куди увійшла і наша героїня.

Так сталось, що серед багатотисячного різнонаціонального та різномовного табірного люду Олександра Олексіївна зустріла колишніх товаришів по Дніпропетровському підпіллю. Віднайти один одного допомогли завчені пароль - відповідь. Так дівчина увійшла до розгалуженої системи підпілля, стала однією з тих, хто продовжував боротьбу із ворогами навіть в жахливому ув'язненні, у стінах концтабору.

Виявляється, підпілля було чітко організоване, із конкретними завданнями для певних виконавців, із втаємниченням зв'язків (для безпеки організації), із налагодженою схемою поширення інформації.

Підпільниця Олександра Олексіївна, яка працювала у госпіталі, отримала завдання: намагатися вберегти від смерті якнайбільше ув'язнених. Для цієї мети дівчина від товаришів по підпіллю отримувала медикаменти.

Іншим таємним завданням нашої героїні було прослуховування через дивом сконструйований в'язнями-чоловіками радіоприймач зведень радянського інформбюро з фронтів війни. А зведення ці радували перемогами Радянської армії та численними поразками фашистської Німеччини на усіх фронтах (йшов 1944 рік, весна перемоги наближалась). Добута інформація поширювалась табірними бараками і піднімала дух усіх в'язнів, стверджувала віру у швидке визволення.

 

Життя у мирі

Довгоочікуване визволення прийшло разом із Радянськими військами 27 січня 1945 року. Та повернутись на Батьківщину Олександра Олексіївна змогла не відразу, оскільки наприкінці 1944 року від хворих у табірному госпіталі заразилась тифом і після визволення із концтабору певний час лікувалась.

Вже у 1946 році молода жінка повернулась у рідний Козятин у статусі дружини майора Радянської армії. Та, на жаль, злий рок і тут завдав болючого удару: через півтора року заміжжя Олександра Олексіївна стала молодою вдовою - чоловік трагічно загинув на службі.

Далі події життя нашої героїні завирували лихими поворотами. У 26 років Олександра Олексіївна вдруге вийшла заміж і стала матір'ю для п'яти своїх племінників - дітей старшої сестри, що раптово померла. Влаштувалась на роботу у Талимонівський колгосп, але зовсім скоро важко захворіла, перенесла п'ять операцій, отримала групу інвалідності. Через деякий час вирішила продовжити трудову діяльність: приховуючи інформацію про інвалідність, працювала у їдальні, у шкільному буфеті, а згодом - знайшла роботу у смішторзі (працювала продавцем у гастрономічному відділі). Звідти й вийшла на пенсію.

 

"Кругом хороші люди"

Так, незважаючи на повороти власної долі, на поневіряння, жах та біль, що її оточували, наша героїня не втомлюється повторювати протягом нашої розмови і підтверджує ці слова прикладами.

Після пережитого разом горя, страждань та жаху колишні в'язні Освенцима підтримують один одного. Олександра Олексіївна довгий час переписувалась, зідзвонювалась та іноді зустрічалась із товаришами по табірному підпіллю, із колишніми друзями та знайомими по бараку. Показово, що активно листувались із нашою землячкою ті, для кого на короткий час серед зла та моторошного жаху вона ставала доброю вихователькою, турботливою подругою, просто мамою, - діти із групи, над якою її призначили опікуном. Оскільки більша частина колишніх вихованців Олександри Олексіївни - білоруси, її часто запрошували на річниці Перемоги чи визволення Білорусі до Мінська. Згадує про такі зустрічі та зв'язки жінка із теплим поглядом та сердечною добротою у голосі.

На жаль, останнім часом ці зв'язки втрачено, а життя заполонили побутові проблеми, вирішення яких забирає сили та здоров'я. І знову віра в людей не підводить. Знову добрі люди не залишають у біді.

 

"Мені здається, я - сильна"

Так відповідає наша героїня на запитання "Що допомагає жити?" Незважаючи на усі перенесені роки болю, жаху та зла, жінка стверджує, що вона - оптиміст.

Олександра Олексіївна, попри свій поважний вік, не дозволяє собі говорити про хвороби та недуги, не зауважує про слабкості та неміч. А серед рецептів довголіття називає почуття гумору та любов до людей.

 

Аушвіц - це попередження

Сьогодні світова спільнота вшанувала 76-у річницю визволення фашистського "табору смерті" у Освенцимі. Нам, сучасним, слухати жахливі спогади колишніх в'язнів нацистського концтабору неможливо без сліз на очах та душевного щему. Але життєва історія козятинчанки Олександри Олексіївни Грушко є прикладом життєствердної людської дружби, взаємодопомоги та сили духу, що помножена на товаришів, взаємоповаги та життєдайного бажання миру. Через призму таких історій по-іншому повинні дивитися на розвиток міжнародних взаємовідносин світові лідери.

З нагоди пам’ятного дня Олександру Олексіївну відвідали міський голова Тетяна Єрмолаєва та секретар міської ради Тетяна Римша.

- Аушвіц - це не лише велика могила, але й вшанування та попередження про те, що може статися, якщо порушується міжнародне право, а світова спільнота своєчасно не реагує, - зауважили гості. - Попередження, що може статися, якщо одні країни ведуть агресивну політику щодо інших країн, якщо захоплюють їхню територію, якщо вони розповсюджують війну та ненависть. Тому Аушвіц був і буде великим попередженням.

Колишня ув'язнена Освенцима Олександра Грушко: "Мене тримає на світі Бог та мій оптимізм"
Колишня ув'язнена Освенцима Олександра Грушко: "Мене тримає на світі Бог та мій оптимізм"
Банер - Президент України
Банер - Урядовий портал
Банер - ВР України
Банер - Урядова телефонна "Гаряча лінія"
Банер - Асоціація міст України