Трагедія Козятинського «Бабиного яру» у спогадах очевидців та архівних документах

Все далі й далі віддаляють нас події Великої Вітчизняної війни. Уже на схилі літ стоїть покоління, яке пережило ті страшні роки. У молоді інші, ніж у їхніх батьків, цілі і пріоритети. Минуть ще десятиліття – і тоді нікому буде згадати про найбільш трагічний в історії людства час. А щоб цього не сталося, наш обов’язок - повертатися до тих трагічних подій, щоб ніколи їм не було забуття. Про одну із найтрагічніших сторінок історії міста Козятина того часу нагадують масові розстріли людей в районі Талимонівки. На пам’ятнику, встановленому на тому місті в 1950 році є напис: «Здесь похоронено 9000 жителей г. Казатина, погибших от рук немецко - фашистских захватчиков. Вечная память жертвам фашизма». Масові розстріли здійснювалися там не водночас, а впродовж періоду окупації міста. І крім мирного населення - євреїв, циган - там розстрілювалися військовополонені, в т. ч. моряки. Ось як згадує про це М. Васильєв: « Похмурий зимовий день 1942 року. Довга черга жінок, підлітків, стариків. Матовий колір облич, загострені вилиці і мов покривалом повиті очі говорили про те, що ці люди їдять не кожен день. То була велика черга за двісті грамами просяного хліба, який з милості видавали представники “нового порядку” тим козятинцям, які не працювали. Видавали по картках і не кожен день. Люди мовчали. Але це мовчання було як вислів ненависті до фашистів і як глибока віра в їх загибель. Раптом серед цієї суворої тиші почулась наша рідна російська пісня “Напрасно старушка ждет сына домой...” Всі подивились в той бік, звідки почулася пісня. Це було страшне видовище. Німці з залізними орлами на всі груди і автоматами, прикладеними до животів, супроводжували групу радянських моряків. Босі, з розбитими до крові ногами, в одних тільниках, вони йшли по вкритій кригою мостовій. У кожного на грудях висів кусок фанери. Що там було написано, здогадатись неважко. Проходячи біля черги моряки голосно кричали: “Чекайте й боріться! Наші повернуться!” В черзі голосно заплакали». - Не витерпіла і я, - пригадує Агафія Петрівна Синичкіна, - думаю, мій же син також на фронті, а може й з ним таке. І хотіла дати нещасним шматок хліба. Та конвоїр вдерся до нас в чергу і почав бити жінок і дітей. В цю мить з середини строю вискочив невисокого росту моряк і вдарив фашиста головою в груди. Той впав як підкошений. Черга з автомата. І останніми словами героя були: “Люди, помстіться!” – Я живу в цій частині міста, - говорить Синичкіна. Дивлюсь інколи в напрямок яру і думаю: це не повинно повторитись. Війні – ні, бо ж і мій син не повернувся з фронту.» ( М. Васильєв “Вічно живі” «Жовтневі зорі», 23.02.1963 р.) Це місце по праву називають «Козятинський «Бабин яр». Ю. Машевський : « У червні 1942року німецькі окупанти розстріляли понад 8 тис. мирних жителів нашого району. У більшості це були євреї. Другий розстріл стався в кінці липня. До євреїв додалися цигани, були й військовополонені. А 22 серпня – ще один масовий розстріл. Тривали вони і в вересні…» Про це повинні знати всі. Згадував мешканець Козятина Бетлінський І. І.: «Летом 1942года по распоряжению гебитскомиссара Казатина Штойделя и начальника жандармерии лейтенанта Беренса, гестаповцами, прибывшими из Бердичева были оцеплены кварталы г. Казатина и арестовано около 250 человек советских граждан. Арестованные были перевезены на машинах в лагерь для военнопленных, который находился в 1км. от г. Казатина. В этом лагере в это время содержались советские военнопленные в числе 150 человек, а в другой половине находились арестованные – 20 человек цыган. На другой день в лагерь приехал гебитскомиссар Штойдель , начальник жандармерии Беренс, 20 гестаповцев, они посадили арестованных в закрытые машины по 50 человек и увезли их за 1км от лагеря, где и расстреляли. Когда грузили на машины цыган, они становились на колени с иконами в руках и просили гестаповцев не расстреливать их, а отпустить. Но их не пощадили немецкие палачи. На месте расстрела накануне были вырыты ямы. Обер - лейтенант Беренс дал приказ раздеваться и по одному человеку жертвы подводить к яме, гестаповцы же около ямы давали выстрелы из автоматов и люди падали в ямы. Среди расстрелянных было много детей, которых гестаповцы бросали в ямы живьем, затем уже их расстреливали из автоматов на дне могилы. Грудных детей матери держали на руках и так с ними и падали в яму. В декабре месяце 1942г. там же расстреляли еще 30 человек».“ Картину розстрілів доповнюють спогади очевидців Бравермана Йосипа Григоровича, Васечко Галини Францівни, Гайдийчук Беті Петрівни, Міленької (Кузьмінської) Клавдії Карлівни, Швабського Володимира Леонтійовича. Державний архів Вінницької області повідомляє, що в документах архіву є відомості про те, що під час німецько – фашистської окупації в м. Козятині в районі вулиць Веселої, Шевченка, Вокзальної було створено єврейське гетто. А в одному кілометрі від м. Козятина окупанти створили концтабір, в якому утримувались євреї з гетто, ті що залишилися живими після погрому 3 червня 1942 р., цигани та військовополонені . За даними, що зберігаються в Дежархіві дізнаємося: Козятинський район: 828чол. вигнано до німецького рабства, 161чол. піддавалось побоям і насиллю, 706 чол. розстріляно, 4 чол. повішано, 4 чол. померло після тортур, убито бомбами і снарядами - 270, загинуло військовополонених - 7166, загинуло всього - 8150. По 3 районах - Козятинському, Комсомольському та Самгородоцькому ця цифра становить 10 245 чол., по 15 районах Вінницької області – 78621 чол. В іншому документі наводяться дані по Козятину, де вказано, що розстріляно 618 чол., загинуло військовополонених 106 чоловік, вивезено у фашистське рабство 778 чол. Аналізуючи статистичні дані, що зберігаються в архівах, надзвичайно важко встановити загальну кількість втрат, а вірніше, неможливо. Та й не це є головним. Головне - пам’ятати цю страшну і трагічну сторінку нашої історії і робити все можливе, щоб таке більше ніколи не повторилося. Як співається в пісні - «Эта память всей земле нужна. Если мы войну забудем- вновь придет она». Ще не всі архівні документи вивчені, не всі спогади записані. Тому і стоїть задача відкривати нові і нові подробиці тієї страшної війни, щоб краще усвідомити події, що відбувалися в нашому місті, які належать до його минулого. Начальник архівного відділу З. Вільчинська