Новини

Всього переглядів: 30

Майдан 2013-2014 створив плеяду нових облич, покоління ідеалістів. Не можу не пишатися тим, що саме такими обличчями є наша молодь: свідома, націоналістична, яка мріє про майбутнє своєї незалежної України. І робить все для того, щоб мрії стали реальністю. Ця молодь не сидить вдома, не насолоджується безпечним життям по кав’ярнях, а воює на передовій.

Щирим моїм здивуванням було спілкування з Максимом Володимировичем Кацимоном, добровольцем АТО, який прийшов на службу під час другої хвилі призову. Молодий чоловік показав, якою повинна бути наша молодь. Адже саме вони і є наше майбутнє.

- І дуже добре, що через час Вас не забули, згадують. І в переддень свята - Дня українського добровольця – обласна влада представила Вас до відзнаки.

- Чесно кажучи, для мене це було абсолютною несподіванкою. Вважаю, що кожен з добровольців Козятина заслуговує на цю відзнаку.

- Максиме, розкажіть, будь ласка, трохи за себе, щоби наш читач мав можливість познайомитись із Вами ближче.

- Народився я в Житомирській області в 1986 р. Згодом переїхали в Козятинський район, с. Іванківці, де закінчив 9 класів, а середню освіту отримав вже в 9-й школі. Пройшов службу в Збройних Силах України. Після служби закінчив наше залізничне училище, де отримав фах чергового по станції, та по спеціальності роботи не знайшов, але й без роботи не сидів.

- Максиме, звідки така ідея – покинути все і поїхати в зону АТО? Адже це не курорт, це не Європа, це зона війни.

- На Майдані мені не довелося бувати, але боляче спостерігав за перебігом подій. Коли захопили Крим, зрозумів, що це лише початок, війни не оминути. Коли росіяни захопили перші рубежі сходу нашої країни – першими на захист своєї Батьківщини стали саме добровольці. Мені вдома не сиділося. І весною 2014 року, коли події на сході країни саме розгорялись, в другу хвилю призову я пішов добровольцем. Саме тоді набирався батальйон від «Руху опору» в Кропивницькому (колишньому Кіровограді). Побачив по телевізору рекламний рядок, де саме говорилось про прийом до батальйону і номери телефонів. Записав, передзвонив і одразу ж, на другий день, вирушив в дорогу. Там, в місцевому військкоматі нас зібрали, завезли в село Канатове на місце колишнього аеродрому. Там розташували учбовий табір. Жили в палатках протягом двох місяців. Після «учебки» нас кинули під Дзержинськ. Ніч переночували в тилу, а на другий день одразу на передову, де й прийняли перший бій. Штурмували позиції бойовиків, займали їх позиції, пости, доробляли, облаштовували під себе місця дислокації. Але довго на місці не сиділи. Займали все нові позиції.

- Це реально страшно, коли розумієш, що ані смерть, ані куля не обирає?

- Поначалу було дуже страшно. Але згодом вже звикли. Перший бій був страшний. Було чимало поранених, були й кілька вбитих. Але не в нашому, а в сусідніх підрозділах. Та коли це все коїться на твоїх очах – дуже страшно. Але згодом, як я казав – звикли…

- Чи були серед Ваших бійців ті, хто вже раніше бував в гарячих точках?

- В нашому батальйоні було дуже багато людей, які вже воювали раніше в чеченській кампанії, Абхазії, були й афганці. Були чимало необстріляних хлопців, таких як я, але маючих добру підготовку. Але втрати були що серед досвідчених, що серед новачків. Куля дійсно не обирає.

- А чи багато людей воює зі східної України? І яких представників з інших регіонів Ви там зустрічали, були пліч-о-пліч з Вами?

- В нашому батальйоні була переважна кількість з місцевих жителів, Кропивниччини. Але були присутні усі регіони нашої країни: і Західна Україна, Північ, Південь і Центр – усі, кому небайдужа була доля рідної землі. Були й з Криму. Практично були представлені і усі національності бувшого Радянського Союзу.

- Як Ви бачите цю всю ситуацію зараз, після того, як побували у зоні АТО? Змінилося Ваше ставлення до життя, до країни, до влади?

- Звільнився я весною 2015 року, через рік служби. За ці роки, що я вже на «гражданці», багато що змінилося, і не лише зовнішньо, а головне – внутрішньо, в головах людей. Як ситуація на сході гуртує нашу націю, піднімає дух, самооцінку. Як люди з гордістю говорять, що «я - українець», говорять більше українською. Відчувається підйом національного патріотизму. Я бачу багато людей, шкільної молоді, що вже активно включаються в групи підтримки, збирають кошти, харчи, одяг, купують захисну амуніцію тощо і передають нам через численних волонтерів… Як би не волонтери, то ситуація на сьогоднішній день була б зовсім іншою…

- Що для Вас є антитерористична операція очима учасника, очима громадянина України?

- Це війна. Це не антитерористична операція. Якби це було АТО, то її легко було б реалізувати. В місті все зачистили і всі проблеми вирішені. Терористи реально поводять себе по-хамськи, розкрадають, вбивають, ґвалтують. Це реально війна. Якщо би держава стріляла по терористах – то це би була АТО. А якщо стріляють по жінках, будівлях – то це війна.

- Війна – це ж насправді страшно… Там вбивають, там гинуть люди.

- Страшно, бо туди не поїхали, бо, в принципі, ти перезнайомився і розумієш, що тих людей можуть вбити. Але ти розумієш, що хочеться бути там, щоб при найменшій можливості їх врятувати.

- Чи бували випадки,  коли люди зверталися до вас стосовно захисту не тільки від військових дій, а й стосовно особистого захисту, коли ворог вчиняв протиправні дії проти місцевого населення?

- Там, у місцевих, настрій, я Вам скажу, такий собі. Нічого особливого не розказують, їм аби не стріляли. Ми поначалу там були, то вони взагалі казали «наші» і «ваші». «Наші» - це ДНРівці, а «ваші» - це про нас. Відношення були різні. Все ж таки вони були більше до ДНР, більш лояльно до них відносились.

- Чому саме так сприймала більшість населення ДНРівців, терористів, сепаратистів? Чому більшість була на їх боці, як Ви вважаєте?

- Тому що проти нас працювала потужна машина пропаганди. Їм на кожному кроці розповідали проти нас усіляки жахи по телебаченню, радіо, газетах, інтернет-виданнях. Нашого не було нічого, аби щось протиставити їм. Доводилось на пальцях пояснювати, хто ми і чому ми тут. Потім, з часом, вони почали розуміти, де правда, де брехня. Що нічого доброго їх в ДНР не чекає. Останнім часом в батальйони приходять більше хлопців з Донеччини. В тих місцях, де я служив, почали більше з’являтися місцеві волонтери. Усі вони, як то кажуть, «прозріли», змінили свою думку і ставлення до нас.

- Чи бували випадки, коли з обох сторін домовлялися про тимчасове затишшя?

- Так, було. Але їм віри нема. Два-три дні тиша. А далі в них пройшла нова ротація і знову за старе… До Мінських угод весь арсенал озброєння був задіяний з їхнього боку. Там були і «Гради», і САУшки, «Урагани», «Смерчі». Боєкомплектів не жаліли, «поливали» як могли. А ми ховались хто де: в бліндажах, окопах, норах. Любий необережний рух – і міг отримати якогось «подарунка» від вибухів снарядів, ракет.

- Мабуть важко згадувати той час?

- Та ні. Зараз вже якось відходить поступово. Попервах було важко.

- Максиме, скажіть, а чи допомагало Вам почуття гумору, бо навіть з Майдану люди поверталися з важкими психологічними травмами, не кажучи вже за війну?

- Якщо там не жартувати, то можна здуріти. Всі жартують багато. А поїхав – бо кожен має туди їхати. Чоловік має туди їхати, не зважаючи на те, що в нього є сім’я. Так, всіх вбивають. Бідували, особливо десь під Луганськом, чи Донецьком, куди важко було доставити провізію. Це війна, таке може бути. Не можна посилати машину з водою, якщо є ймовірність того, що машину підірвуть і людина воду не довезе. Тому почуття гумору допомагало нам чимало, підтримувало нам бойовоий дух. Жартували як могли.

- А чи бували у вас якісь курйозні випадки на передовій?

- Звісно так. Були в нас коти й собаки. Тварини дуже чутливі були, розуміли, хто їм друг, завжди були поруч. Одного разу місцеві жителі подарували нам качку, аби приготували на обід. Хлопцям шкода стало тварини, возили її із собою, то вона вже ручною стала. Всюди за нами ходила. А останні місяці, коли стояли під Горлівкою, качка потоваришувала із вороною, яка до неї постійно прилітала, постійно бачили їх разом, ходили цілими днями в парі удвох…

- Максиме, скажіть, генерали до вас на передову часто навідувались, їли з ваших котелків?

- Був один випадок, коли приїхав один генерал до свого знайомого на блокпост. Походив, щось йому не сподобалось, та й поїхав. А так, ми їх більше і не бачили.

- Максиме, зараз ваше життя можна поділити на два періоди? До і після служби.. Як складається Ваше життя після участі в зоні АТО?

- Маю роботу. На даний момент знаходжусь на лікарняному. Поки що все гаразд.

- Як оточуючі ставляться до Вас, як сприймають, коли взнають, що Ви воювали?

- Думки людей різняться. Є такі, що розуміють, є байдужі. Та є, що агресивно відносяться до нас. В плані пільг на проїзд суспільним транспортом навіть в нас, в Козятині, були проблеми із перевізниками. Але згодом все владналось.

- Держава крім пільг надавала Вам ще якусь допомогу?

- Так, певно щось надає. Пропонували лікування  реабілітацією. Але мені нема часу цим займатись. Робота віднімає багато часу. Коли є змога, то сам собі роблю реабілітацію, виїзджаючи на відпочинок на море чи в Карпати.

- Цю бесіду можна продовжувати годинами, бо хочеться знати більше про наших героїв, про тих, хто ризикує своїм життям заради майбутнього. Та щиро хотілося би почути про те, що би Ви побажали мешканцям Козятина.

- Перш за все, щастя і удачі – це їм там не завадить. А загалом, хотів би побажати усім: і військовим, і цивільним чистого мирного неба. Щоб скоріше закінчилась ця безглузда війна… Вже більше, ніж друга світова тягнеться….

P.S.

Емоції, після побачених смертей своїх друзів-побратимів, викликають щиру повагу і гордість. В одному з постів у соцмережах прочитав слідуюче: «Наша держава має синів, які за неї готові йти на смерть. Державу, яка дала світу таких синів, треба берегти, як матір у якої багато маленьких дітей. Бо, крім матері, у тих дітей немає нічого». Впевнений, що із такими захисниками країна буде у повній безпеці й мир пануватиме у державі. Низький уклін Вам, Максиме, і тим всім солдатам, які є зараз на передовій, в зоні АТО.

Спілкувався Володимир Жваколюк

Максим Кацимон: "Державу треба берегти, як матір, у якої багато маленьких дітей"
Максим Кацимон: "Державу треба берегти, як матір, у якої багато маленьких дітей"
Максим Кацимон: "Державу треба берегти, як матір, у якої багато маленьких дітей"
Максим Кацимон: "Державу треба берегти, як матір, у якої багато маленьких дітей"