Новини

Всього переглядів: 18

Неоголошена війна на Донбасі забрала  життя тисяч українських військовослужбовців. Деякі з них і досі офіційно вважаються безвісті зниклими. Для їхніх рідних це навіть гірше, аніж отримати офіційну «похоронку».  Щохвилини чекати, молитися, здригатися від кожного телефонного дзвінка – ворогові не побажаєш такого горя. Але як дивно, інколи буває так, що це пекло продовжується  не через життєві обставини, над якими ніхто не власний, а через бездушність і халатність тих посадових осіб, які мають усіляко сприяти поверненню загиблих захисників Вітчизни додому.

Чому так відбувається – питання, як-то кажуть, до компетентних органів. Ми ж просто розповімо історію одного такого повернення, без купюр і без прикрас. Адже Герої заслуговують на пам’ять, а всі, хто їх знав і любив, заслуговують на правду.

– У нас неплохие, в принципе, отношения, хотя я не сказал бы, что теплые. Как ни крути, мы военные, а они – со стороны. Потому стараемся сглаживать острые углы…

9 червня 2014 року. Знімальна група одного зі столичних телеканалів готує сюжет про приїзд до навчального центру Національної гвардії України «Нові Петрівці» добровольців, що служитимуть у нещодавно створеному батальйоні «Донбас». Заразом журналісти вирішили розпитати одного із бійців дислокованого тут оперативного з’єднання Нацгвардії, як до новоприбулих ставляться господарі військового містечка.

Люди у балаклавах та напівцивільному, напіввійськовому одязі, що вивантажуються з автобусів, явно не викликають у солдата теплих почуттів. Зовсім нещодавно цей військовослужбовець та протестувальники з Майдану були по різні боки барикад. Він стояв у військовому ланцюжку, а так звана радикально налаштована молодь жбурляла в нього каміння і петарди. Та з початком бойових дій на Донбасі спільного між учорашніми супротивниками стає все більше. Звісно, до дружби їм іще дуже далеко, проте і ті, і інші розуміють: відстоювати мир на рідній землі їм доведеться пліч-о-пліч, тож емоції краще залишити на потім. Саме таке, не по роках зріле судження озвучує новопетрівецький «старожил».

Звати військовослужбовця Вадим  Наумов, він солдат строкової служби. І хоча свій законний рік юнак відслужив іще весною, на бувалого воїна він зовсім не схожий. На вигляд хлопцеві більше 18 не даси, і солідності йому не додає навіть чорна спецназівська форма. Але насправді Вадиму вже «аж» 21, і за його плечима серйозний службовий досвід. До бригади спецпризначення внутрішніх військ МВС України «Барс», як іще зовсім недавно іменувалося оперативне з’єднання НГУ, він призвався, здобувши диплом молодшого спеціаліста у Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права, а до того – закінчивши загальноосвітню школу у рідному Козятині. Вдома грав на гітарі у рок-групі, але у війську довелося засвоїти інший «інструмент» – снайперську гвинтівку.

Всю зиму Вадим охороняв громадський порядок на Банковій та Грушевського. В березні довелося оберігати від мародерів і резиденцію біглого президента Януковича. Це невеличке інтерв’ю військовослужбовець дає якраз напередодні свого першого відрядження на Донбас. Його товариші вже побували у Донецьку – коли у квітні в місті почалися перші заворушення, особовий склад бригади на півтора місяці відрядили туди для охорони громадського порядку. Тоді ще – тільки зі спецзасобами… Виїжджали терміново, як раз того дня, коли солдат Наумов ніс службу у добовому наряді. Юнакові довелося залишитися, і він дуже шкодував про це. Вадимові здавалося, що він підводить друзів, відсиджуючись у казармі, тож попри загострення ситуації на Донбасі, у наступне бойове відрядження хлопець вирішив їхати обов’язково.

Скоро він відбуде під Слов’янськ. Місто поки що під сепаратистами самопроголошеної ДНР, але вже скоро його звільнять наші військові. На Донеччині спецназівці нестимуть службу на відносно спокійному блокпосту, але невгамовний снайпер частенько дошкулятиме начальству питаннями на кшталт: «Ми що, так і просидимо тут? Взагалі не воюватимемо?». Начальство усміхатиметься, мовляв, навоюєшся іще, а поки візьми краще гітару, розваж товаришів… 

До місця постійної дислокації військовий оперативний резерв  повернеться наприкінці липня. Відпочивши буквально пару днів, солдат Наумов відбуде на тренування з бойового злагодження у навчальний центр «Старе». У серпні, коли Вадиму виповниться 22, він подасть рапорт із проханням про нове відрядження, живим з якого він уже не повернеться. Свій перший і останній бій гвардієць прийме 1 вересня на околиці села Василівка Старобешівського району Донецької області.

Після бою Вадима так і не знайдуть, адже тіло українського солдата випадково чи навмисно заберуть із собою терористи, які вивозитимуть своїх убитих. Понад три місяці його мама Інна Сергіївна, численні рідні та друзі сподіватимуться на диво. Що поранений, контужений, в полоні, – але живий. Однак уже 13 вересня тіло хлопця у морзі Калінінського району Донецька виявлять активісти пошукової групи Національного військово-історичного музею України та Всеукраїнської громадської організації пошуковців «Союз “Народна Пам’ять”».

Першим аргументом на користь того, що це саме солдат Наумов, буде мітка із його прізвищем та номером військового квитка на ремені. Другим – його смартфон, що знайдуть у кишені форми. І, нарешті, третій, незаперечний доказ нададуть запорізькі судмедексперти. Саме в цей обласний центр Вадима вивезуть із Донецька і звідти він востаннє відправиться в свій рідний Козятин.

Ось тільки шлях солдата Наумова додому розтягнеться аж на три місяці. То слідчі втратять номер мішка із тілом, то виявиться, що номер є, але він відрізняються від номера у його справі на одну цифру, то загадково зникне той самий ремінь, то результати тесту ДНК надійдуть, але матері скажуть, що дослідження треба зробити ще раз…

Найбільше дивує ситуація із мобільним телефоном Вадима, який весь цей час знаходився при ньому. Вся інформація з картки пам’яті Вадимового телефону, в тому числі, й  телекоментар, з якого почалася наша розповідь, тепер у редакційному комп’ютері. Здавалося б, небувала журналістська удача – ось же твій герой, як на долоні! Та писати про солдата Наумова у минулому часі дуже важко – надто юний, надто життєрадісний.

Як і мільйони його однолітків, Вадим старанно задокументовував своє коротке життя. Звісно, не спеціально, само виходило – там сфотографувався на пам’ять, тут відео зняв. Ось рідна рота, а ось уже й блокпост під Слов’янськом. Ось Вадим на БТРі, стискає у руці український прапор, ось – з вірною СГДшкою, а ось так виглядає ніч, якщо дивитися через тепловізор. З того погожого червневого дня, коли його знімали столичні телевізійники, минуло лише три місяці. Та за цей час юнак дуже змінився. По-перше, змужнів, а по-друге, на його обличчі з’явилася втома, яка буває тільки у зрілих, випробуваних життям чоловіків.

Кілька знімків, датованих 1 вересня. Вадим із товаришами на позиціях, усі у шоломах та «розгрузках». Одне фото чіпляє особливо. Край виритого явно на узвишші, в податливому степовому ґрунті окопу, ствол гвинтівки, висока пожовкла трава навколо. А унизу, на березі річки Кальміус купається в зелені велике село Роздольне. Поки ще – наше…

Це останнє, що бачив солдат Вадим Наумов.

…До групи, яку очолював командир батальйону майор Ярослав Ковальчук, входило 25 військовослужбовців. Дехто був з київської бригади охорони громадського порядку, а дехто, як солдат Вадим Наумов і сам комбат – зі з’єднання оперативного призначення НГУ.

Основні сили гвардійців базувалися в Староласпі, що в шести кілометрах від Василівки, на околиці якої підлеглі майора Ковальчука стояли вже третю добу. Охороняли міст через річку Кальміус, що між Василівкою та Роздольним. Міст знаходився на шосе, яким зовсім нещодавно на очах у гвардійців на південь відходили наші війська, уцілілі в Іловайському котлі. Обидва села поки ще були українськими, однак мало хто назвав би район несення служби спокійним: із сусіднього Комсомольського сепаратистів вибили буквально два дні тому.

Позиції гвардійці облаштували за усіма правилами військової науки. Унизу, у виритих уздовж берега окопах, чергували гранатометник, кулеметник, автоматники. На висотці розташувалися другий гранатометник, кілька стрільців та снайпер. Останньому, утім, командир дозволив окопу не рити, адже хлопець знайшов хорошу ущелину, з якої весь берег був як на долоні.

За Наумова майор Ковальчук був абсолютно спокійний. Командир нерідко залишав Вадима за старшого, довіряв йому радіостанцію. Боєць, дарма, що строковик і навіть не сержант, умів і спостерігати, і ситуацію оцінити, і не розгубитися в екстремальній ситуації. Та й позиція у снайпера була, іншого слова дійсно не підбереш, ідеальна! Чому так сталося, що у тому бою він втратив саме солдата Наумова? Відповісти на це питання неможливо – ніхто із військовослужбовців не бачив, як Вадима поранили і як він загинув. Ще одне риторичне питання – як загиблий боєць зрештою опинився там, де опинився. Хто забрав його з поля бою і чи був він на той час живий? До цього ми ще повернемось, а поки що за допомогою майора Ковальчука відновимо картину бою:

– Ніщо, як кажуть, не віщувало біди. О 16.30 ми як раз провели обід, коли на мене по радіостанції вийшов Вадим. Він був старшим серед кількох бійців, що несли службу у дозорі, у нього, до речі, і позивний був «Дозор». Те останнє фото з його телефону було зроблено саме там, на висотці. Солдат Наумов доповів, що по шосе в наш бік їдуть три легкові автомобілі, за ними слідують два автобуси. На відстані кілометр-півтора від мосту спостерігачі зафіксували переміщення людей. Виглядало це дуже підозріло.

Весь особовий склад чимдуж понісся на позиції, я сам зістрибнув у окоп буквально за хвилину до приїзду «гостей». Спецавтомобіль ДАЇ Toyota Prius, цивільні Toyota Camry і Daewoo Lanos зупинилися на мосту. На машинах були таблички «Діти», однак вийшли з них чоловіки в камуфляжі із незрозумілими пов’язками на рукавах. Те, що це могли бути вороги, я й гадки не мав. Вирішив, що це бійці одного з добровольчих підрозділів дітей із зони бойових дій вивозять. Бачили ж дозорні автобуси позаду, а ДАЇшники супроводжують колону – така версія здавалася цілком логічною. 

І тут, як на гріх, на міст вибігає один із моїх підлеглих, боєць просто не встиг добігти до свого найбільш віддаленого окопу. Ті волають: «Стоять! Оружие положить!». Хлопець, звісно, ніяковіє, зупиняється. Я піднявся, кричу: «Не чіпайте солдата, ми свої!» – «Хто – “свої?”» – «Національна гвардія, Київ» – «А мы – разведка ДНР»…

 Ситуація – гірше не придумаєш. Солдат фактично потрапив у заручники, тож ми навіть не могли відповісти, коли ДНРівці відкрили по нас вогонь. Проте хлопець не розгубився – як тільки сепари відволіклися, зістрибнув з мосту, скотився у канаву. Я подав команду: «Вогонь!», а гранатометник ніби тільки на неї і чекав – з 400 метрів поцілив у «Камрі», палаючий автомобіль злетів у повітря, я думав, так тільки в кіно буває!

Аж раптом Наумов вийшов на зв’язок вдруге, доповівши, що його поранили. Я, чесно кажучи, не міг уявити, як у нього взагалі могли поцілити, та й хто? Ми ж на мосту усіх поклали! Вирішив розібратися на місці, а за потреби надати хлопцеві першу допомогу.

Залишив за старшого тямущого воїна, а сам побіг на висотку. Аж раптом нас стали обстрілювати з небувалою досі силою. Виявилося, що поки ми знешкоджували передовий загін, «діти», тобто, бойовики, які їхали в автобусах, встигли розсередитися вздовж протилежного берега річки і відкрили по нас шквальний вогонь. Скільки їх було і чим вони були озброєні, вирахувати було неможливо. Військовослужбовці, дарма, що переважно строковики, трималися відмінно. Проте контролювати ділянку, ширшу ніж 400-500 метрів, один взвод, навіть підсилений АГСами, просто не в змозі! До того ж, ситуація ускладнювалася тим, що Кальміус у тому місці зовсім неглибокий і річку легко перейти не лише по мосту, але й вбрід.

Дістатися Вадима я так і не зумів. Встиг добігти лише до пам’ятника воїнам-визволителям на околиці Василівки, біля якого мене поранило. Я відчув нестерпний біль, нога не слухалася – пізніше з’ясувалося, що куля  роздробила кістку. Відкотився в куток, заліг за стелою. Став викликати Наумова. Кричу в радіостанцію: «Дозор! Дозор! Ти як?». Мені відповіли, але я впевнений – це був уже не Вадим…

Підмога зі Староласпи прибула оперативно, десь через півгодини після перших пострілів. Комбат просив підоспілих медиків залишити його на потім, а першим ділом допомогти снайперу. Військовослужбовці кинулися на висотку, але в ущелині було порожньо – ані Наумова, ані його зброї. Обшукали все навколо, опитали товаришів Вадима, чиї окопи були неподалік. Все марно – ніхто нічого не бачив.

Що могло трапитись із солдатом? Безсумнівно, коли гвардійці унизу на чолі із майором Ковальчуком вели бій із незваними гостями на мосту, частина бойовиків перейшли річку вбрід і стали підніматися на висотку. Вадим показався на очі терористам у ближньому бою, і ця помилка коштувала хлопцеві життя. Спочатку його підстрелили, влучили в стегнову артерію – фахівці впевнені, що поранення такого характеру юнак міг зазнати тільки стоячи або біжучі. Солдат Наумов доповів про поранення командиру, та сепаратисти дісталися до нього раніше, ніж підоспіла допомога. Експертиза стверджує, що юнак загинув невдовзі після того, як дістав поранення, від втрати крові.

При підготовці матеріалу окреслилися дві найбільш вірогідні версій того, що сталося із військовослужбовцем. Можливо, солдата Наумова терористи взяли у полон, де він невдовзі помер без належної медичної допомоги. На користь цієї думки свідчить і те, що комбату відповіли по рації невідомі, і те, що медики, котрі прибули доволі оперативно, бачили на висотці загиблих терористів, але не бачили Вадима. За іншою версією (її, нібито, озвучувало місцеве населення) вдень однополчани Наумова просто не знайшли. А ДНРівці, забираючи вночі з поля бою тіла своїх загиблих поплічників, випадково чи навмисно, взяли з собою і українського солдата...

Жорстокий бій, упродовж якого окрім майора Ковальчука, було поранено ще вісьмох військовослужбовців, тривав до півночі. В кінці кінців сепаратистам довелося відступити. Пошуки Вадима Наумова активізували, але жодного результату вони не принесли, а знайшовся він так само загадково, як і пропав – сепаратисти… зв’язалися із пошуковцями і попросили забрати тіло.

Розповідає науковий співробітник Національного військово-історичного музею Павло Нетьосов:

– Це був перший виїзд наших пошуковців в зону бойових дій. Працюємо ми спільно із активістами ВГО «Народна пам’ять» і за цей час змогли повернути сім’ям близько 180 загиблих військовослужбовців. Цю місію доводиться виконувати саме нам, тому що діяти доводиться на підконтрольних сепаратистам територіях, а з українськими силовиками чи урядовими організаціями терористи навідріз відмовляються мати справу. Та й з нами по-різному поводяться – буває, що заважають працювати попри всі домовленості, а буває, як у випадку із солдатом Наумовим, самі ідуть назустріч. У Калінінській лікарні Донецька нас зустріла «начмед ДНР», дівчина з позивним «Сонечко». Видала два мішка. В одному був Вадим, в другому – чиїсь дуже пошкоджені обгорілі останки. У те, що це український солдат, довелося вірити на слово...

Усього під час свого першого пошукового рейду активісти вивезли останки 82 українських військовослужбовців. Виявивши при Вадимові телефон, пошуковці пішли на певне порушення – дістали картку пам’яті, а сам апарат разом із останками солдата передали офіцерам Військово-цивільного співробітництва Збройних Сил України, розсудивши, що потрібна слідчим інформація, зокрема, контакти, все одно знаходяться у пам’яті самого пристрою. Проте як би не це, то цілком можливо, що останній шлях солдата Наумова додому розтягнувся би ще не на один місяць.

Павло Нетьосов та його колеги докладають значних зусиль і щодо ідентифікації вивезених ними Героїв. Здавалося б, віднайти родину Вадима, маючи десятки фотографій з картки пам’яті його телефону, знаючи номер військового квитка і прізвище загиблого солдата, можна було елементарно. Та в списках загиблих і зниклих безвісті військовослужбовців Збройних Сил України солдат Наумов не значився, а списків інших відомств, зокрема і Нацгвардії, у співробітників Національного музею не було. Та, на щастя, звичайна людська солідарність і щире бажання робити спільну справу завжди сильніше будь-яких обставин чи бюрократичних перепон. У даному випадку сполучною ланкою між командуванням солдата, якого продовжували вважати зниклим безвісті і пошуковцями, виявився начальник групи зв’язків з громадськістю та ЗМІ управління Північного ОТО НГУ підполковник Євген Роженюк:

– Співробітники Національного військово-історичного музею роблять велику справу щодо увічнення пам’яті загиблих захисників України. Якщо вони, наприклад, виготовляють банери із іменами Героїв, то не зважають на їхню відомчу приналежність – там є і армійці, і прикордонники, і воїни Нацгвардії... Я помічав прізвища наших хлопців, але нерідко вони були без фото. Вирішив допомогти музею із ілюстраціями, так і потоваришували. А наприкінці жовтня науковці попросили мене ознайомитися із списком знайдених ними воїнів, яких не вдалося ідентифікувати. Я «пробив» їх по нашій базі, і так ми знайшли Вадима. Спочатку встановили, що він у Запоріжжі, досі не впізнаний. Потім командування бригади відрядило туди свого представника, який підтвердив, що це на 90 відсотків – він. І вже потім до процедури ідентифікації було залучено рідних військовослужбовця. За час пошуків їхнє горе стало і моїм горем. До того ж, виявилося, що я теж із Вадимом зустрічався. Того далекого червневого дня, коли з ним спілкувалися журналісти, я стояв поруч. Мав при собі камеру, тож «клацнув» його перед мікрофоном, просто так, бійцеві на згадку. Хіба можна було уявити, що жити цьому хлоп’яті залишилося якихось три місяці...

Слід зазначити, що телефон солдата Наумова все ж таки повернувся до музею. Його подарувала експозиції мама Вадима. Жінка не образилася на пошуковців за те, що вони взяли картку, адже це послужило добрій справі. Фотоархів загиблого воїна тепер становить справжню музейну цінність. 29 січня, в День пам’яті Героїв Крут у філіалі Національного музею, який знаходиться саме на місці трагічних подій столітньої давнини на Чернігівщині, відкрилася виставка-реквієм «Герої не вмирають!», однією із центральних персоналій якої став саме солдат Наумов. Так співробітники музею підкреслили циклічність історії – і тоді, і нині за волю та незалежність України доводиться гинути її наймолодшим та найкращим синам.

– Про те, що Вадим взагалі поїхав на Донбас, я дізналася вже після його загибелі. Він нічого мені не говорив, бо не хотів, аби я хвилювалася, – розповідає Інна Наумова. – Навіть коли побачила в соцмережі його знімки з першого відрядження, там де він стоїть біля блокпосту,  син мене заспокоїв, що він не в зоні АТО, а на полігоні, на навчаннях, де все ніби по-справжньому... Знаєте, я вірила, бо дуже хотілося себе заспокоїти. Взагалі, він змалку був безпроблемним хлопчиком – ніколи не брехав і ніколи мене не підводив.

У народу, який колись був для нас братнім, є поняття: «Ложь во спасение». Зрозуміло, що Вадим просто оберігав свою маму, далеку від війська вчительку хімії від зайвого хвилювання. Та й яка любляча дитина не вчинила б так само!

– За кілька днів до своєї загибелі Вадим сказав, аби я не зважала на те, що дзвонитиме він тепер рідше. Мовляв, розбив телефон, тож якийсь час зможе у кращому випадку надсилати СМС. « А де ти зараз знаходишся, сину?» - запитала  його. «Ну все  там же, на навчаннях, на полігоні, недалеко від військової частини, ти не хвилюйся за мене».  Тепер я розумію, яка це нісенітниця – невже можна писати з розбитого апарата?А тоді знову повірила...

3 вересня я зателефонувала в бригаду, мені розповіли, що Вадим у відрядженні, в зоні АТО,  але нічого не сказали, що він уже третю добу вважається зниклим безвісти!

Що ж, командування теж можна зрозуміти. Тоді надія, що солдат знайдеться живим, іще жевріла, хоча й згасала із кожною годиною. Та й повідомляти матерям страшні новини там на той час іще не звикли...

– Тільки 5 вересня я дізналася і про бій, і про Вадимове поранення, і про його зникнення, та не дозволяла собі думати про найгірше.

Кожного дня, розпочинаючи урок і пишучи дату на дошці, відраховувала: іще один день пройшов, а від Вадима жодної звістки. Мусила триматися із усіх сил, адже ти – вчитель. Відчувалося, як діти переживають, дивляться з німим питанням на тебе, намагаються здогадатися: що нового? Які звістки? І коли ти через силу посміхнешся, вітаючись з класом, весь клас з шумом видихає, ніби кажучи: Слава Богу, нічого страшного не сталося.

Записник, в якому записувала всі контакти, всі телефони, електронні адреси, весь списаний. Кожного дня телефонувала, відсилала листи, чекала на відповідь. Була впевнена: він живий і неодмінно знайдеться. Хочу розказати про одну дивну річ. Я й досі не можу знайти пояснення. Ми з Вадимом часто переписувалися в «Скайпі».  Коли не було можливості зателефонувати, писали повідомлення. І весь час, поки ми шукали його, на його аватарці в Скайпі горів зелений вогник, що означає «Абонент присутній». Хоча, фактично телефон Вадима був увесь цей час вимкнений. Це давало мені таку надію, я ні на мить не допускала думки, що трапилось щось страшне. Я гнала її від себе, як могла. З часу, коли ми вперше поїхали ту Запоріжжя на упізнання, вогник змінив колір на помаранчевий, що означало: «немає на місці». Після  прощання з Вадимом, вогник зник «Абонент не в мережі»….

 Аж 14 жовтня мене повідомили, що в Запорізькому морзі, серед мішків з тілами наших загиблих воїнів знайшли його ремінь. Тільки ремінь, без тіла. Насправді, Вадим перебував там, співробітники просто неправильно записали номер мішка...

На виправлення цієї помилки знадобився цілий місяць і неабиякі зусилля пошуковців та командирів. Тільки у листопаді я здала зразок ДНК. Результат прийшов днів через десять – але не на сто відсотків точний, сказано було лише, що «виявлено збіг». Попросили передати бритву Вадима, переробили аналіз і тоді вже точно встановили, що це дійсно він. Ми приїхали в Запоріжжя і слідчий СБУ видав мені пакет із особистими речами сина – запальничкою, ложкою і телефоном. Останній, як був весь у його крові, так і залишився. Його не намагалися ані відмити, ані навіть включити... Я думала залишити апарат собі, на пам’ять і може колись навіть користуватися ним, але зрозуміла, що не зможу. Віддала в Музей

У день, коли ми вже попрощались з  Вадимом,  в нашу хату влетів горобчик. Так дивно – зима, пізній вечір – і в хату влітає пташка. Політав навколо нас, навіть дався в руки, а потім вилетів з хати і зник в темряві. Інколи здається, що Вадим недарма так довго не знаходився. Це він мене так довго до цього готував.  Звістка про втрату розтягнулася в часі. Якби я дізналася одразу ж, то, певно, збожеволіла б від горя. А він… він був сильним і мужнім і незважаючи на свій ніжний молодий вік, прийняв важливе рішення – захистити свою Батьківщину, свою родину, свою землю. В голосовому повідомленні, яке він залишив перед виїздом в останню ротацію, Вадим сказав: «Я їду туди, щоб ви ніколи не бачили ТУТ тих жахіть, які бачили ми ТАМ».

Кожного року, 1 вересня до мене приїжджають друзі Вадима. Для них ця дата стала другим днем народження. «Мамо Інно, дякуємо Вам за сина, за друга, за брата» … Я їм дуже вдячна. Ці діти – як золоті ниточки, які тримають мене в цьому житті. Час не в змозі вилікувати  чи затягнути рану серця, яка не загоїться і не перестане боліти. Світлі постаті наших славних воїнів назавжди залишаються тим еталоном щирості, чесності, відданості, готовності до самопожертви, за якими ми звіряємо кожний свій крок, кожний вчинок. Світла пам’ять тобі, мужній воїне Вадиму!

 

Довгий шлях додому
Довгий шлях додому
Довгий шлях додому
Довгий шлях додому